Ліна всміхнулась йому — невинно й наївно, як могла всміхатися лише вона.
— Чесно кажучи, інспекторе, не знаю. Ми відбули з Ютланда терміново, і я, на відміну від Елі, не встигла оформити всі необхідні документи. Під час польоту працювала в медчастині, але без звання, хоча мала бути мічманом. А зараз я секретар капітана Шнайдера. — Знов усмішка. — І його наречена. Він не примушував мене бути з ним, я сама цього хочу. — Вона перевела погляд на консула і вже не усміхалася. — А заяви від моїх батьків у вас немає, я знаю.
— Ваша правда, міс, — підтвердив інспектор. — Посольство Октавії надало нам заяву лише від батьків міс Тернер, у якому йдеться як про їхню дочку, так і про вас. Особисто мені це здається дещо дивним.
Елі знизала плечима.
— Нічого дивного. У Ліни… тобто у міс Камінської нормальні батьки. — Вона на секунду замислилась, потім допитливо подивилась на Ліну: — Щойно ти сказала: „А заяви від моїх батьків у вас немає, я знаю.“ Саме „знаю“, а не „впевнена“. По-моєму, ти щось від нас приховуєш.
Ліна опустила очі.
— Я просто… не хотіла, щоб ви сердились. У вчорашньому листі тато розповів, що до нього на роботу приходили поліцейські. Вони хотіли, щоб він і мама написали заяву, ніби Сашко тримає нас із тобою заручницями. Вони дуже наполягала, але тато послав їх під три чорти.
Елі одними губами промовила: „От дурненька!“
Я ж міцно стиснув уста, щоб не сказати цього вголос.
А інспектор попросив:
— Міс, ви не могли б продемонструвати нам цей фраґмент листа? Воно текстове, звукове, відео?
— Відео.
— Якщо ваша ласка, міс.
Ліна запитливо глянула на мене. Я ствердно кивнув. Вона вийшла з вітальні в бібліотеку, а менш ніж за хвилину повернулася, ввімкнула відеофон і прокрутила ту частину запису, де її батько говорив про візит поліцейських. Він повідомив те ж саме, про що розповіла Ліна, тільки детальніше, і поліцейські насправді виявилися не звичайними копами, а аґентами Національного Бюро Розслідувань, і він послав їх не під три чорти, а в дупу.
— Так, — знову сказав інспектор. — Пане консуле, оскільки ви займаєтеся цією справою, то мусили бачити зображення пана Камінського. Ви підтверджуєте, що на екрані був він?
— Я утримаюсь, — дипломатично відповів консул.
Інспектор осудливо похитав головою:
— Що ж, ясно. Справді все ясно. Знову ви намагаєтеся втягнути нас у свої політичні ігри… Капітане Шнайдер, вибачте за непорозуміння. Я від самого початку підозрював, що тут не все чисто. Зараз доповім комісару, і він скасує ордер на ваш арешт.
З цими словами Хашемі знову дістав з кишені телефон, зв’язався зі своїм начальником і чітко, в усіх подробицях, змалював йому ситуацію. На завершення він сказав:
— Я вважаю інцидент вичерпаним, пане комісаре. Це була чергова інтриґа… Ні, не думаю, що посольство матиме претензії. Їхній представник був присутній при нашій розмові й міг переконатися…
Цієї миті консул клацнув пальцями й простягнув руку до телефону.
— Одну хвилину, сер, — промовив інспектор. — З вами хоче поговорити пан консул.
Той взяв телефон і заговорив:
— Добридень, пане комісаре… Ні, я не згоден з інспектором. Як представник посольства, я незадоволений його діями… Атож, я визнаю, що вочевидь сталося непорозуміння. Проте не впевнений на всі сто відсотків. Існує ймовірність того, що молоді леді залякані й не кажуть правди.
Елі приголомшено втупилась у нього:
— Ви що, обкурилися?!
Консул, не звертаючи на неї уваги, вів далі:
— Якщо припустити, що їх утримують силоміць, то вони побояться визнати це, перебуваючи в банківській будівлі. Вся тутешня охорона підкоряється ютландцям… Так, пане комісаре, я наполягаю на попередній домовленості. Ваші люди мають відвезти всіх трьох — і міс Тернер, і міс Камінську, і капітана Шнайдера — до комісаріату. А там уже з’ясується, хто є хто.
— Це виключено, — категоричним тоном оголосив лейтенант Вінтерс.
А інспектор запитав:
— Ви вже закінчили, пане консуле? — Не чекаючи на відповідь, він забрав у нього телефон. — Пане комісаре, в цьому немає жодного сенсу. Я впевнений, мало того — переконаний, що міс Тернер і міс Камінська ніякі не заручниці, вони перебувають тут з власної волі… Перепрошую, сер, але я можу сприйняти ваші слова як образу. Я не ухиляюсь від обов’язків, а виконую їх сумлінно, в межах моїх поноважень. І до цих повноважень не належить організація циркових шоу на догоду ображеному самолюбству представників Октавії… Авжеж, комісаре, я ваш підлеглий, але не підневільний. Я готовий виконувати розпорядження, які відповідають моєму розумінню службового обов’язку. Та якщо ви накажете мені роздягтися і в одному спідньому прогулятися по Ріш-авеню, я дохідливо поясню вам, куди ви маєте піти… Кажете, я знахабнів? Аж ніяк — я лише адекватно реагую на ваші грубощі… Мене усунуто? Чудово! Все одно я вже закінчив слідство в цій справі… Так, розумію. Ви можете надіслати сюди хоч цілий полк спецназу з артилерією на додачу. Але спершу я звернусь у міністерство й повідомлю, що при отриманні ордера ви ввели суддю в оману, представивши йому спірні й бездоказові факти, як уже доведені й незаперечні… Я не погрожую, а лише сповіщаю вас про свій намір так учинити. Просто зараз, після нашої розмови. На все добре, пане комісаре.