Після замаху я вирішив був перевезти рідних Елі та Ліни на Вавілон і тут приставити до них надійну охорону. Проте в цьому намірі я наштовхнувся на вперте несприйняття з Еліного боку. Що ж до Ліни, то сама вона була не проти, але її батьки категорично відмовились від переїзду. У них була робота, в їхніх менших дітей — школа, і вони не збиралися кидати звичне життя через якусь непевну загрозу їх особистій безпеці. Утім, вони всією родиною відвідали нас, погостювали двійко тижнів, а потім знову повернулися на Октавію.
У відповідь на мої вмовляння залишитися, Лінин батько сказав:
— Полюють на тебе, Александре, а не на нас. Ну, ще й на Ліну з Елі, яких ти любиш і через яких тебе могли б шантажувати. А ми так собі, майже сторонні. Якщо припустити, що когось із нас викрадуть, то Лінуся, звісно, дуже горюватиме. Але ніщо не змусить її завдати тобі шкоди — навіть загроза нашої смерті. Твої вороги не дурні, вони це розуміють.
Мені дуже сподобалась уся Лінина рідня — і батько, й мати, й обидва брати, дванадцятирічні близнюки. На них я теж справив гарне враження, і за той час, що вони провели на Вавілоні, став почуватися членом їхньої сім’ї. Щоправда, пані Камінську неабияк бентежило, що окрім Ліни я маю ще одну наречену; зате пан Камінський поставився до цього спокійно. Якось він зауважив:
— По-справжньому я хвилювався, коли Лінуся захопилася дівчатами. Боявся, що не діждусь від неї онуків. Ну, а тепер усе гаразд. Ваша трійця для неї ідеальний компроміс. І для Елі, до речі, також. — Він хитрувато посміхнувся. — Та й ти, Александре, непогано влаштувався…
Щодо цього я повністю поділяв думку свого майбутнього тестя. Я дуже дорожив нашим щастям і не хотів, аби хтось зруйнував нашу ідилію. А загроза й надалі виходила від Кортні Прайс, яка продовжувала упадати коло Елі й Ліни. При цьому вона поводилася так тактовно, що не давала дівчатам ані найменшого приводу віднадити її від себе, до того ж їм обом подобалося товариство Кортні, і вони не хотіли псувати з нею стосунки.
Що ж до мене, то в тих випадках, коли я заставав Прайс саму, вона, ніби передчуваючи неприємності, негайно заводила мову про справи. Зрештою я збагнув (і для цього мені знадобилося дуже багато часу), що Кортні справді все знає і навмисно уникає розмов на особисті теми. Проте розуміння ситуації мені зовсім не допомогло — як і раніше, я щоразу ловився на її хитрість, а потім мені залишалося хіба що лаяти себе за недостатню твердість.
За півмісяця до завершення нашої роботи на Вавілоні я вирішив, що далі зволікати не можна, і підготував наказ про призначення Прайс старшим навіґатором на один з корветів, що мав відбути на Ютланд за тиждень. А в свою команду я збирався взяти одного з ериданців — молодого суб-лейтенанта, що не брав участі у змові, але вилетів з ВКС Октавії за компанію зі своїм дядьком-старшиною, учасником путчу вісімнадцятирічної давнини.
Проте я не міг учинити зовсім по-свинському, поставивши Кортні вже перед наявним фактом. Перш ніж завізувати її нове призначення у відомстві коммодора Максимовича, я запропонував Елі з Ліною прогулятися штаб-квартирою, а сам зв’язався з відділом ВПК й попросив надіслати до мене лейтенанта Прайс.
Прибувши, вона буквально з порогу сказала:
— Привіт, шкіпе! То ти вже в курсі?
— В курсі чого? — запитав я і тут-таки зрозумів, що знову ведуся на її звичну хитрість.
Кортні з невинним виразом обличчя пояснила:
— Ну, щодо зарконських катерів. Пам’ятаєш, ще на самому початку я про них розповідала? Їх зняли з продажу й готують до відльоту.
Я байдуже знизав плечима.
— То й нехай. Сама ж казала, що вони не мають попиту. Тому їх і забирають — вочевидь, вичерпали всі кошти на утримання у вавілонських доках.
— Не все так просто, шкіпе. Крейсерська швидкість цих катерів — два і шість десятих світових років, до Заркона їм летіти трохи більше трьох діб. А їх, за нашою інформацією, готують до тривалої подорожі. Та ще й на кожен монтують другу пару емітерів.
— Може, це ми їх потай придбали? — припустив я. — Але приховуємо, соромимося визнати, що спокусилися на такий мотлох.
Я пам’ятав, що нещодавно підписував документи на закупівлю катерів. Хоча, здається, ще були високоякісні кораблі, спроможні здійснити переліт до Ютланда лише з кількома проміжними зупинками для профілактики ходових систем.
— Я питала в міністра Новака, — відповіла Прайс. — Він це заперечує. А додаткові емітери дуже стурбували його.