На проходження останніх сорока світлових років нам знадобився цілий тиждень. Коли на дев’яносто п’ятий день польоту наша група прибула в рубку керування, щоб змінити групу Павлова, Томасон розпорядився:
— Лейтенант-командор Топалова — помічник штурмана. Суб-лейтенант Вільчинський — помічник оператора занурення. Решта вільні.
Стало ясно, що справа наближається до завершення, тому шкіпер вирішив не проводити повної зміни вахти, а лише зміцнив її двома свіжими пілотами. Займаючи своє місце, я глянув на Елі, чий пульт другого помічника штурмана знаходився поруч. Вона була цілковито занурена в роботу і мовби не помічала мене. Я трохи здивувався, чому Томасон не замінив і її, а потім дійшов висновку, що він просто надав їй можливість взяти участь у завершенні польту. Схоже, він розумів, як це для неї важливо.
Я швидко ознайомився з показами приладів і перебрав на себе керування вакуумними емітерами, даючи основному операторові перепочинок. Глибина занурення корабля була аж на п’ять порядків менша за оптимальну — лише десять у тридцятому ступені. Вакуум штормило майже на дванадцять балів, а це була межа для нашого фреґата. До мети залишалося дев’ятнадцять світлових днів, ми йшли на швидкості менше тисячі вузлів, і за умови її збереження нам потрібно було протриматися ще півгодини. Лише півгодини, щоб дістатися до системи Аруни. А якщо ні, якщо далі аномалія взагалі стане непрохідною, ми опинимося дуже далеко від зорі за досвітловими мірками, і нам знадобиться ще кілька місяців польоту в звичайному ейнштейновому просторі…
Я тримав корабель на максимально можливій за таких обставин глибині, щосекунди скидаючи з емітерів надлишки енерґії. Капітан Павлов вів фреґат по курсу, який постійно підправлявся навіґатором, а Топалова разом з Елі проводили „підчистку“, виконуючи безліч дрібних, але необхідних дій, що стабілізували рух корабля.
Ми таки досягли системи, хоча й витратила на це понад годину, бо при наближенні до Аруни вакуумні збурення дедалі посилювалися під впливом ґравітації зорі, тож Павлову доводилося знову й знову зменшувати вже й так мізерну швидкість. Нарешті капітан перевів рушій у холостий режим — а оскільки в інсайді була відсутня інерція, корабель тут-таки зупинився.
— Це все, шкіпере, далі доведеться летіти на досвітловій. Надто сильно штормить. — Він зітнув. — Ех, шкода, що не маємо третьої пари емітерів… Та біс із ними. Зрештою, тридцять сім астроодиниць до зорі — не так і багато.
Визнавши за Павловим слушність, Томасон наказав розпочати підйом. Ми здійснили його акуратно і плавно, без найменших струсів і ривків, що за наявних умов було справою непростою — навіть в апертурі вакуум був розбурханий так, що електрослабкі відображення зірок на оглядових екранах розпливались у великі, безформні плями.
Але в звичайному просторі все було як звичайно. Зорі знову стали якравими крапками на чорному оксамиті космосу, а серед них виднівся невеличкий жовто-гарячий диск Аруни — мети нашої подорожі. До неї було 37 астрономічних одиниць, тобто в тридцять сім разів далі, ніж від Землі до Сонця і майже в сотню разів — ніж від нашої Октавії до Епсилон Еридана.
Елі нарешті відвела очі від свого пульту й подивилася на мене. Її обличчя виражало втому, на лобі виблискували дрібні краплини поту, але очі променіли радістю й тріумфом.
„Так, люба,“ — відповів я поглядом на її погляд. — „Тепер ти справжній пілот, і цього вже ніхто не посміє заперечити…“
— Пані та панове, — оголосив командор Томасон. — Перша частина нашого завдання успішно виконана — ми досягли околиць системи Аруни. Від імені командування Корпусу висловлюю вам і вашим колеґам з літно-навіґаційної служби подяку за високий професіоналізм і самовідданість.
Павлов повернувся в своєму кріслі до шкіпера, виразно глянув на нього, потім легенько кивнув головою в бік Елі. Томасон з розумінням усміхнувся й промовив:
— Сержанте Тернер… — він зробив очікувальну паузу.
Елі негайно підхопилася зі свого місця.
— Так, командоре?
— Мічман Тернер! — урочисто проказав шкіпер. — Пілот четвертого класу.
Вона просяяла.
— Так точно, сер!
Розділ третій
1
Я завжди вважав, що космічний політ у звичайному просторі на слимачій досвітловій швидкості — неймовірно нудне заняття. Так воно, власне, і є, але після семи божевільних вахт, проведених у напруженій боротьбі з реліктовою аномалією, приємно було для різноманітності посидіти розслаблено в штурманському кріслі й практично нічого не робити — лише контролювати виконання комп’ютером програми автопілота і час від часу перевіряти функціонування підпорядкованих мені бортових систем.