— Насправді наркотики були… дещо специфічні. І мама вжила їх не з власної волі. Під час допиту співробітники контррозвідки вкололи їй „сиворотку правди“ — сподівались витягти з неї імена таємних прибічників батька в уряді та Ґенеральному Штабі. Вони так квапилися, що навіть не завдали собі клопоту провести тест на алергійні реакції. А мама була вагітна… і вмерла…
— Боже мій!.. — прошепотіла приголомшена Яна.
— Тоді я був дитиною й багато чого забув, — вів далі я. — Але тепер згадав, як незадовго до путчу мама спитала, чи хочу я маленьку сестричку. Я відповів, що так, і вона, поцілувавши мене, сказала, що наступного року сестричка буде… А згодом почався заколот. Востаннє я бачив батька, коли він перевіз мене з мамою в інше місце. Вочевидь, вважав його надійним сховком, але прорахувався. За кілька днів з’явилися люди у військовій формі й забрали нас. Потім була незатишна кімната з купою бридких іграшок і були суворі жінки, які щосили намагалися поводитися зі мною мов турботливі тітоньки. А потім… потім мені сказали, що батько з мамою померли. Далі все як у тумані — лікарня, люди в білих халатах, уколи… Едино я добре запам’ятав молоду лікарку з гарним добрим обличчям. Вона справді була добра, вона годинами зі мною розмовляла, і після цих розмов мені ставало ліпше. Саме вона поступово привчила мене до думки, що мама наклала на себе руки через батькову загибель. Думаю, вона щиро вірила в це. І я повірив… І всі ці роки незаслужено засуджував маму за те, що вона кинула мене!
Яна погладила мене по голові.
— Навіть не знаю, що сказати, Алексе, — розгублено мовила вона. — Все це так… жахливо. Якщо тільки це правда…
— Це правда. — Я встав і поволі пройшовся по кімнаті. — Найстрашніше, що це правда. Я чудово розумію, з якою метою батько дав мені ці документи. І не буду заперечувати, що він, схоже, досяг свого. Але правда залишається правдою, навіть якщо нею маніпулюють у власних інтересах. Тепер я не знаю, на якому світі знаходжуся. З одного боку — батько, який сімнадцять років тому заледве не вкинув Октавію у вир громадянської війни, потім утік, захопив владу на цій провінційній планеті, але явно не має наміру зупинятися на досягнутому й збирає сили для реваншу. А з іншого боку — моя рідна країна, що холоднокровно вбила мою матір… Ні, Яно, не заперечуй. Ті покидьки, що вчинили цей злочин, перебували на службі в держави. А наша ліберальна і справедлива держава не притягла їх до відповідальності, не було ні суду, ні покарання, справу просто-напросто зам’яли. Отже, держава взяла на себе всю відповідальність за цей злочин.
— Держава, але не країна, — зауважила сестра. — Не планета з усім її населенням.
— Саме так! Цього й прагнув батько — щоб я провів чіткий розподіл між країною та державою і зненавидів останню. Щоб сприйняв його точку зору — Октавії потрібна інша влада. Але він дечого не врахував. Для нього демократія — порожній звук, а я ставлюся до неї серйозно. У демократичній країні народ сам обирає собі уряд і несе відповідальність за всі його дії. І якщо обраний народом уряд безкарно вбиває своїх громадян, то в цьому винен увесь народ. Тому я й кажу: мою матір убила моя країна! Тепер я ненавиджу Октавію, в мене більше нема батьківщини…
Яна промовчала.
Приблизно за годину дворецький, містер Еплґейт, запросив нас на вечерю й повідомив новину, яка дуже втішила нас з Яною — через завантаженість справами батько вирішив залишитися на ніч в урядовій резиденції. За словами Еплґейта, це бувало досить часто.
За вечерею нам слугував сам дворецький разом зі старшою дружиною, що працювала в домі кухаркою. Страви були трохи незвичні (як, власне, й усе іншопланетне), але цілком їстивні й навіть смачні. Ми з сестрою добряче зголодніли і їли з неабияким апетитом, щоправда, нас обох відчутно дратувало тріскотіння місіс Еплґейт, котра, до того ж, називала нас не інакше як „містер Шнайдер“ і „міс Шнайдер“.
Зрештою я не витримав і зробив зауваження, що моє прізвище Вільчинський, а Яни — Топалова. На що місіс Еплґейт уперто відповіла:
— Не знаю, сер, які звичаї на вашій планеті, але в нас правила чіткі. Якщо ви діти Його Ексцеленції, то вас звати містер і міс Шнайдер.
Я збагнув, що сперечатися з нею марно. Зрозуміла це і Яна.
— Цікаво, — озвалась вона за кілька хвилин, — як ваш народ мириться з тим, що верховний правитель Ютланда — чужинець, іншопланетник?
— Ваш батько не чужинець, міс Шнайдер, — заперечила місіс Еплґейт. — Він уже давно наш співвітчизник.