— Але ж колись він був для вас чужинцем.
— Що правда, то правда, — не стала заперечувати дружина дворецького. — І спершу, коли Рада Старійшин щойно лише обрала його імператором, знайшлося чимало таких, хто був з цим не згоден.
— І що ж сталося з незгідними? — поцікавився я. — Їх запроторили до концтаборів? Кинули у в’язниці? Замкнули у божевільнях? Чи, може, просто стратили?
І місіс Еплґейт, і її чоловік витріщились на мене як на несповна розуму.
— Ради бога, містере Шнайдер! — сплеснула руками жінка. — Як ви могли про таке подумати! Які концтабори? Які в’язниці, які страти?… Нічого цього не було. Його Ексцеленція нікого не переслідував, він своїми справами довів усьому народові, що Рада Старійшин зробила мудрий вибір. Незгідні просто перестали бути незгідними.
— Невже всі до одного?
— Звісно ж, ні. Незадоволені є завжди. Але наразі їх жалюгідна купка. Вони з тих, хто проти будь-якої влади. На них просто не звертають уваги.
— Ваш батько, містер і міс Шнайдер, — авторитетно заговорив дворецький, що досі зберігав мовчанку, — безумовно, найкращий імператор за всю історію Ютланда. За п’ятнадцять років його врядування наша планета…
Далі ми вечеряли під акомпанемент похвал на батькову адресу. Причому ні містер, ні місіс Еплґейт зовсім не співали йому осанну, в їхніх словах не відчувалося сліпого, бездумного поклоніння, вони просто говорили про нього, як про гарну людину, що зробила багато добрих справ. Я ледве витримав до завершення вечері і, відмовившись від солодкого на десерт, поквапився піти. А точніше — кулею вилетів з їдальні, вибіг сходами на другий поверх і сховався в своєму кабінеті.
Хвилин за п’ять до мене зайшла Яна. Присіла на канапу поруч зі мною й промовила:
— Знаєш, братику, дивна таки річ. Варто було тобі почути щось гарне про адмірала Шнайдера, як ти ще дужче обізлився.
— То ти вже на його боці?
— В жодному разі. Навіть не враховуючи, що колись він улаштував путч, а зараз напевно готує якусь нову авантюру, я маю й суто особисті причини ненавидіти його. Він зробив нещасною мою матір, через нього вона так і не вийшла заміж, і з його вини в мене ніколи не було повноцінної сім’ї. Мало того, тепер він вліз і в моє життя, не спитавши, чи хочу я цього. Відібрав у нас свободу — в мене, в тебе, в наших товаришів… Та заради об’єктивності ми мусимо визнати, що з нього вийшов зовсім непоганий державний діяч.
— Ага, — буркнув я. — Це якщо вірити всьому, що наговорили його слуги.
— А ти б хотів, щоб усе було інакше, так? Ти б відчув таємне задоволення, якби виявилося, що він тримається при владі винятково завдяки масовим репресіям? Ти сердитий саме через те, що він чинить зовсім не так, як мусив би, за твоїми уявленнями, чинити кровожерливий диктатор.
Я не знав, що їй сказати…
Пізно ввечері на флаєрі привели Ліну з усіма її речами. Вона була сама, без Елі.
Яна негайно взяла її в роботу і стала розпитувати про наших товаришів з корабля. Ліна розповіла, що їх розмістили на невеличкому острові в морі. Ні довгих та брудних бараків для ув’язнених, ні огорожі під високою напругою, ні наглядачів із собаками, ні веж з прожекторами й автоматниками там не було. Табір являв собою селище на сотню котеджів з усіма вигодами — за винятком зв’язку із зовнішнім світом. Персонал поводився з членами команди дуже ввічливо, навіть запопадливо — швидше не як з полоненими, а як з прибулими на курорт відпочивальниками.
Утім, на новому місці Ліна облаштуватися не встигла, оскільки невдовзі її з Елі забрали й відвезли назад…
— Елі! — урвав її я. — То де ж вона?
— Повернулася до табору.
— Як? Чому?
Ліна зам’ялася.
— Ну… вона…
— Стривай, — сказала Яна. — Лінусю, золотко, розповідай по порядку. А ти, Алексе, не заважай.
— Нас привезли до Світ-Лейк-Сіті, — продовжувала Ліна. — І з нами зустрівся адмірал Шнайдер, ваш батько.
— Он як! — підвела брови сестра. — Ви з ним розмовляли?
— Так. І досить довго. Від нього ми й дізналися, що ви його діти. Він просив нас оселитися тут, разом з вами. Він сказав, що Сашкові зараз дуже важко, йому потрібна допомога й підтримка близьких людей. — Ліна повернулась і зазирнула мені в очі. — Я бачу, що це справді так.
— Проте Елі не погодилася, — промовила Яна, не питаючи, а констатуючи факт. — Це через те, що Алекс — син адмірала Шнайдера?
— Ні… Тобто так… Вірніше, не так, а… — Ліна замовкла й перевела подих. — Ой, не придумаю, як це правильно пояснити… Ну, коротше, Елі дуже образилася.
— Що я не розповів їй правду про себе?
— Власне, так. Вона… вона сказала, що не потрібна тобі. Що ти не любиш її по-справжньому, що грош ціна вашій дружбі, коли за п’ять років ти так і не довірився їй повністю.