— Так, сер. Але… дозвольте одне запитання.
— Дозволяю.
— Чи конче необхідно відразу надавати мені капітанський чин? Адже шкіпер корвета, як правило, має звання лейтенанта-командора.
— Це на Октавії, на Землі, на інших планетах. Але Ютланд перебуває в особливих природних умовах, він оточений реліктовою аномалією, і в нас інша структура Військово-Космічних Сил. На двох третинах наших кораблів демонтовано вакуумні емітери, вони належать до Угруповання Планетарної Оборони, і там чинна загальноприйнята градація звань. А в Зоряному Флоті офіцер, нижчий ранґом за капітана, може командувати лише катерами й шатлами. Всі командири кораблів четвертого класу й вище — капітани, винятково капітани. Отож від цього звання ти не відкараскаєшся… Гм. Хіба що попросишся на катер.
На катер я проситися не став, бо вчасно збагнув, що в батькових очах це стане свідченням моєї капітуляції, визнанням власної неспроможності. Для нього мій мінімум — корвет.
Коли обід закінчився і батько пішов, Ліна негайно кинулася до мене.
— Сашко, любий, вітаю! Я така рада за тебе!
— І тебе не бентежить, що тепер я служу адміралові Шнайдеру?
— Ти служиш планеті, — серйозно відповіла Ліна. — А що ж до твого батька… Ти просив нічого не говорити про нього, та коли вже сам почав, то я скажу тобі, що він дуже порядний і шляхетний, геть не такий, яким його зображають на Октавії.
— Він саме такий, не обманюйся. Просто за певних умов і лютий вовк може видатися лагідним хатнім песиком.
Ліна похитала головою:
— Не будь таким лихим Сашко. Як-не-як, а він твій батько. І він любить тебе.
— Годі! — твердо сказав я. — Облишмо це.
Яна встала з-за столу й недбало махнула рукою, зображаючи салют.
— Мої вітання, капітане Шнайдер.
Я поморщився.
— Будь ласка, не іронізуй.
— Я не іронізую. Це від щирого серця. Просто… — Вона замовкла.
Я відсторонив від себе Ліну й підійшов до сестри.
— Ти також хочеш, правда?
— Хочу, — віповіла вона сухо. — Але не можу. Ми з тобою в різному становищі, Алексе. Тобі не довелося переступати через свою гордість — лише через упертість. А мені треба багато простити йому, до чого я не готова. Крім того, я маю обов’язок перед рідною планетою, а ти — ні. Октавія втратила право вимагати від тебе вірності ще сімнадцять років тому, коли вбила твою матір. Тому ти вільний — на відміну від мене. Ні моя країна, ні її уряд не зробили мені нічого поганого.
— Ще зроблять, — пообіцяв я. — Щойно дізнаються, чия ти дочка, щойно стане відомо про захоплення „Маріани“, тебе тут-таки зарахують до заколотників і звинуватять у зраді. Виправдатися тобі не дадуть. Октавія сама відмовиться від тебе. І від мене. І від Павлова.
— Знаю. І коли це станеться… тоді й подумаю. — Яна поплескала мене по плечу. — Ще раз вітаю, братику.
Вона рвучко відвернулась і швидким кроком вийшла з їдальні. Ліна, добра душа, хотіла була побігти слідом, але я втримав її.
— Ні, не треба. Зараз Яні краще побути самій.
Ми неквапно піднялися на другий поверх. Ліна сказала:
— Завтра я не поїду до Елі. Подзвоню їй і поясню ситуацію. За тиждень ти надовго відлітаєш, і цей час я хочу провести з тобою.
Я тихо зітхнув. Минуло вже понад місяць, а Еліне ставлення до мене нітрохи не покращилось. Ліна розривалася між нами двома, щокілька днів переїздила від мене до неї і навпаки. Всі мої спроби поговорити з Елі були безрезультатні: коли я дзвонив їй, вона відразу переривала зв’язок, двері квартири мені не відчиняла, мої листи, за свідченням Ліни, видаляла не читаючи, а коли я намагався перехопити її на вулиці, вона просто від мене втікала…
— Як це мені осточортіло! — вилаявся я. — Пора покласти цьому край… От що ми зробимо, Ліночко. Ти подзвониш Елі просто зараз і скажеш, що приїдеш до неї не завтра вранці, а сьогодні ввечері.
Вона запитливо подивилась на мене:
— Ти щось придумав?
— Так, — відповів я з похмурою рішучістю. — Треба розрубати цей годіїв вузол. А тоді хай буде, як буде.
8
Я вийшов з ліфта на поверсі, де мешкала Елі, але в протилежному кінці вестибюлю. Попід стіною прокрався до її квартри й зупинився так, щоб залишатися поза полем зору дверного монітора. Тоді набрав на телефоні номер, сиґналізуючи Ліні, що я вже на місці.
За хвилю Ліна піднялася на поверх, підійшла до дверей, намагаючись не дивитися в мій бік, і натисла на кнопку виклику. Майже відразу двері відчинились і почувся Елін голос:
— Привіт, сонечко, заходь. З тобою Сашко, часом, не припхався?