— Часом припхався, — відповів я, прослизнувши поперед Ліни до квартири. Відтак швидко зачинив двері і вже через інтерком сказав Ліні: — Дякую, люба, можеш повертатися додому. Я скоро приїду — сам або з Елі.
Вимкнувши інтерком, я повернувся до Елі, що непорушно стояла посеред маленького передпокою, досі приголомшена моїм нахабним вторгненням. На ній був шовковий халат кремового кольору, оперезаний довкола талії тонким паском, її щоки палали яскравим рум’янцем обурення, карі очі вергали блискавки — словом, вигляд вона мала надзвичайно апетитний.
— На мене не розраховуй, — врешті заявила Елі. — Нікуди я з тобою не поїду. А тепер вимітайся геть, бо інакше викличу поліцію.
Я зобразив цинічну посмішку:
— Викликай. Кому, по-твоєму, служить тутешня поліція?
Елі досадливо закусила губу.
— Ага! Уже вжився в роль татусевого синочка, золотого хлопчика… Втім, якби твій батько захотів, він би давно примусив мене переселитися до тебе. Але він дозволив мені обирати. І я зробила свій вибір. Я не хочу тебе бачити. І цю зрадницю Лінку також.
— Вона не зрадниця, — заперечив я. — Просто хоче, щоб ми жили разом, щоб усе в нас було як раніше.
— Як раніше у нас не буде. Все змінилося.
— Гаразд. Давай обговоримо ці зміни.
— Я не збираюсь нічого обговорювати! — впиралася Елі.
— А ми таки обговоримо, — твердо промовив я, взяв її за плечі і змусив пройти в затишну вітальню. — Ти ненавидиш мене через батька?
— Так! — зухвало, з викликом відповіла вона. — Ти клятий вилупок недобитого фашиста.
— Відповідь не приймається. Якби це було так, ти б не уникала мене, а за першої ж можливості висловила все, що думаєш. Ти кинула б мені в обличчя, що з вини мого батька ти стала полонянкою й позбулася улюбленої роботи, що він негідник і пірат, що ти ненавидиш його, а заодно й мене…
— Так воно і є!
— Не заперечую. Але свої претензії ти адресуєш йому, ти відокремлюєш його від мене, бо чудово розумієш, що моєї вини в цьому нема. Я не обирав собі батька і не відповідаю за його вчинки.
— Зате ти міг би розповісти мені про нього. Давно, ще в коледжі. Ти завжди казав, що я твоя найкраща подруга, що не маєш нікого дорожчого й ближчого за мене, що цілком мені довіряєш. А виявилося, що все це лише красиві слова. Ти так і не довірив мені найголовнішої своєї таємниці.
— Зрозумій, нарешті, що я боявся втратити тебе.
— Отже, ти не вірив у нашу дружбу. Не вірив, що я по-справжньому люблю тебе… тобто, по-справжньому дружу з тобою… ну, маю на увазі, люблю тебе як друга… — Вона замовкла, остаточно заплутавшись.
— От ми й дійшли до найголовнішого, — констатував я. — Саме тут і криються всі наші проблеми. То розберімося ж у природі нашої любові. Розберімося раз і назавжди. Ти добре знаєш, як я ставлюсь до тебе. Я ніколи не приховував, що для мене ти найжаданіша дівчина в світі. А ти до слова „любов“ завжди прикріпляла слово „дружба“ — як знак обмеження швидкості на автостраді. Ти повсякчас тримала дистанцію між нами — невелику, та все ж дистанцію. Якщо по чесному, то саме ти винна, що я не довірився тобі цілком. Ми з тобою були в нерівних умовах… Чи, може, ні? — Я міцніше стиснув її плечі й допитливо подивився їй у вічі. — Може, ти лише прикидалася? А насправді хотіла і хочеш мене так само, як я…
Тут Елі спритно вивернулась і звільнилася від моїх рук, залишивши у мене свій халат, а сама притьмом кинулася до спальні.
Якби я забарився бодай на мить, вона б напевно забарикадувалась у кімнаті, а потім, можливо, й викликала поліцію. Проте я встиг добігти до дверей, перш ніж вона зачинила їх, і сунув через поріг ногу, отримавши відчутний удар по коліну.
Не зважаючи на біль, я протиснувся до спальні, а Елі, переконавшись, що не зможе виштовхати мене, відступила в куток. Без халата вона залишилася в одній білизні, явно надягненій в очікування Ліниного повернення — коротенька прозора сорочка, що ледве доходила до талії, такі ж прозорі трусики й білі ажурні панчохи з мереживними підв’язками.
— Відвернися! — викрикнула Елі. — Не витріщайся на мене!
— А якщо я хочу витріщатися? Якщо хочу милуватися тобою… і кохатися з тобою.
— Ні! Ні! Йди геть!
Я підступив до неї впритул.
— Скажи це переконливіше. Скажи, що не любиш і ніколи не любила мене. Тільки не приплітай сюди дружбу. Скажи, що не хочеш мене, і я піду. Піду назавжди, викреслю тебе зі свого життя. Ти знаєш мене вже шостий рік. Знаєш, що я так і вчиню. Ну?!
Зібравшись на рішучості, Елі заговорила:
— Іди звідси, дай мені спокій. Я не люблю те… — Зненацька вона схлипнула. — Ні, не можу! Це неправильно! Я не хочу втрачати тебе, Сашко. Не залишай мене, прошу…