Я обійняв її, а вона притислася до мене всім тілом і підвела голову. Наші вуста зустрілися і злились у жагучому поцілунку. Це був найсолодший поцілунок у моєму житті.
— Елі, золотко, — промовив я, переводячи подих. — Це слід розуміти так, що…
— Що ти був правий, — кивнула вона. — В усьому правий… Але це не означає, що я обманювала тебе. Швидше я дурила сама себе і щиро вірила, що почуваю до тебе лише дружбу.
— І коли ж настало прозріння?
— Коли я дізналася, що адмірал Шнайдер — твій батько. Ця новина мене шокувала, я втратила обережність і подумала: мені однаково, чий ти син, я кохаю тебе таким, який ти є. Тоді я все збагнула… і дуже злякалася.
— Тому й уникала мене?
— Так, саме тому. Я боялась… і зараз боюся, що це зруйнує все моє життя.
— Не зруйнує, а просто змінить, — уточнив я, підхопивши Елі на руки й рушивши з нею до ліжка. — Не треба боятися, рідна, все буде добре. А зміни — лише на краще.
Наступні півгодини пройшли для мене, мов у чарівній казці. Ми з Елі кохалися з усім запалом, з усією пристрастю, що накопичились у нас за п’ять років цнотливої дружби. Ми подолали останній бар’єр, що розділяв наші життя, і насолоджувались надзвичайним відчуттям близькості і єднання…
Потім ми лежали поруч, знесилені після бурхливого сплеску почуттів. Я цілував м’яку Еліну долоню і спроквола гладив її пружний животик.
— Я така щаслива, Сашко, — сказала вона. — Мені так добре з тобою.
— Я теж щасливий, — відповів я. — Адже я мріяв про це з вісімнадцяти років.
— Ти не розчарований?
— Анітрохи. Все було просто чудово.
— Краще, ніж з іншими дівчатами?
— Набагато краще. Незрівнянно краще… За винятком Ліни.
Мабуть, за таких обставин не варто було робити останнє уточнення. Але навіть зараз мені не хотілося брехати — нехай і з добрими намірами. Перш ніж Елі встигла образитись, я поквапився уточнити:
— З нею все інакше. Вас просто неможливо порівнювати. З тобою мені аж дах зриває; це як скажений, запоморочливий політ у глибокому інсайді. А з Ліною — спокійно, тепло, затишно. З тобою більше пристрасті, а з нею — ніжності.
Елі трохи відсунулась, поглянула на мене й усміхнулася.
— Так само хотіла сказати і я. Майже такими словами. Я кохаю тебе, Сашко. Але кохаю й Ліну.
— Я теж кохаю її… Що нам робити?
І тут, наче за викликом, до спальні ввійшла Ліна.
— Даруйте, — мовила вона збентежено. — Сашко зачинив вхідні двері, але не замкнув їх. А мені набридло чекати у вестибюлі.
— Ти… ти давно ввійшла? — запитав я, відчуваючи, що нестримно червонію.
— Ні, оце щойно. Проте чула вашу розмову. То що ж нам робити?
— А в чому проблема? — озвалася Елі. — Зрештою, ми на Ютланді. Швиденько роздягайся і давай до нас.
Ліну таке рішення цілком влаштовувало, і вона, не гаючи ні секунди, почала скидати вбрання.
А я подумав, що традиційна полігамія не передбачає подібних стосунків, але вголос сказав про інше:
— Елі, люба, як же так? Пам’ятаю, ти завжди відкидала пропозиції Сью та Ґрети переспати з тобою вдвох. Твердила, що не сприймаєш групового сексу.
Елі солодко потяглась і нагородила мене лукавою усмішкою.
— Ну, по-перше, — відповіла вона, — я хотіла, щоб котрась із них завжди діставалася тобі. Мені ж і однієї вистачало. А по-друге, зараз нам ідеться не про секс, а про кохання. Це зовсім різні речі. Правда ж, Ліночко?
Ліна була згодна з нею.
Розділ четвертий
1
На виході з пасажирського терміналу орбітальної станції, де пришвартувався рейсовий шатл з планети, нас зустрічав високий сорокарічний чоловік у темно-синій флотській формі з чотирма капітанськими шевронами на рукавах.
— Вітаю вас, колеґо, — сказав він, міцно потиснувши мені руку. Потім повернувся до моїх супутниць, Елі та Ліни, і взяв під козирок. — Моє шанування, дорогі леді. Ласкаво прошу на Станцію-Один.
— Рада з вами познайомитися, капітане, — відповіла Елі.
— Я теж рада, — додала Ліна. — До речі, ви непогано розмовляєте по-нашому.
Комплемент був вельми сумнівний — адже „непогано“ означає „добре, та не зовсім“. А між тим, командир корвета „Оріон“, капітан Ольсен, був уродженим ериданцем, і перші двадцять три роки його життя були пов’язані з Октавією. В рік батькового путчу він щойно закінчив цивільний космічний коледж, після якого вирішив піти у військовий флот. За збігом обставин, він служив ворент-офіцером на тому самому крейсері, де мій батько влаштував штаб заколотників. У змові Ольсен участі не брав і нічого про неї не знав; проте, коли безпосередньо перед виступом усім бажаючим було запропоновано покинути корабель, він, як і багато інших, залишився. Хтозна якими міркуваннями він керувався — ідеологічними чи меркантильними; та хоч там як, а батько відразу надав йому звання мічмана. Після провалу путчу й інсценування загибелі крейсера, Ольсен з рештою команди опинився на Ютланді. Тут він завів сім’ю, з часом придбав місцевий акцент, дослужився до капітана корвета, а тепер його чекало чергове підвищення — командування крейсером.