— А от і ви, колеґо, — сказав Ольсен. — Якраз вчасно. Незабаром наша черга.
Через динаміки зовнішнього зв’язку я почув, як командир дивізіону, до складу якого входила наша бриґада, контр-адмірал Сантьяґо, що взяв над нами безпосереднє командування на час виконання цього важливого завдання, дав добро на занурення корвета „Ріґмал“ і оголосив п’ятихвилинну готовність для „Оріона“.
— Ну, починаймо, — промовив Ольсен влаштовуючись у капітанському кріслі. — Остаточна перевірка бортових систем.
Рівно через п’ять хвилин знову озвався адмірал Сантьяґо:
— Флаґман викликає „Оріона“.
— „Оріон“ на зв’язку, флаґмане, — відповів капітан Ольсен.
— Дозволяю занурення.
— Слухаюсь, сер!
— Флаґман зв’язок завершив. Щосливого плавання, „Оріоне“.
— Дякую, флаґмане. „Оріон“ зв’язок завершив. — Звичним жестом Ольсен ляснув долонею по поруччю крісла. — Пілот Купер — запустити рушій у холостому режимі. Пілот Прайс — розпочати занурення.
— Рушій запущено, — доповів штурман.
— Починаю занурення, — повідомила оператор.
Далі все пішло як звичайно. Емітери розігріли довколишній вакуум до десяти в шістнадцятому ступені градусів, і корабель пірнув у апертуру. Навіть тут відчутно штормило, але для корвета з його трьома парами емітерів це була справжня дрібниця. Рудоволоса дівчина за пультом занурення діяла вміло, професійно й безпомилково. Вона рівно провела „Оріон“ через усю апертуру до верхніх шарів інсайду.
Тут на корабель налетів справжній шквал збуреної енерґії вакууму. Наша „Маріана“ не встояла б під таким натиском, проте „Оріон“ тримався міцно й надійно, скидаючи енерґетичні надлишки через усі шість своїх емітерів.
— Навіґатор — передати штурману розрахований курс, — скомандував капітан Ольсен. — Штурман — малий уперед.
Корабель почав рух з мінімальною для інсайду швидкості — одного вузла, та поступово нарощував її, а оператор занурення дедалі глибше опускала „Оріон“ в інсайд. Вже через шість з половиною хвилин ми опинилися за десять астрономічних одиниць від зорі.
Я захоплювався діями своїх майбутніх підлеглих і водночас заздрив їм — як легко й невимушено вони вели корвет через аномальну зону. Мені так і кортіло попросити в Ольсена дозволу попрацювати за одним з пультів. У мене просто руки свербіли перевірити себе. Я був упевнений, що впораюся не гірше від ютландських пілотів…
— Занурення на десять у тридцять третій, — тим часом наказав капітан Ольсен. — Приготуватися до запуску рушія у форсованому режимі. — Тут він поглянув на мене: — Колеґо, ви не проти зайняти пост штурмана?
Я одразу збагнув, що тут не обійшлося без батька. Проте відмовитися було понад мої сили. Крім того, тим самим я продемонстрував би свою невпевненість перед людьми, якими невдовзі мені належало командувати.
— Нема проблем, — відповів я незворушно.
Ольсен тимчасово перебрав на себе контроль над ходовими системами.
— Пілоте Купер, поступіться місцем капітанові Шнайдеру.
Я влаштувався в кріслі за штурманським пультом, і Ольсен передав мені керування кораблем.
Оператор занурення відзвітувала:
— Глибина — десять у тридцять третій.
— Штурман, — розпорядився капітан, — перехід на форсаж.
— Є форсаж!
Надсвітловий рушій запрацював на повну потужність, і корвет став невблаганно набирати швидкість. Як звичайно в таких ситуаціях, усі сторонні думки миттю вилетіли з моєї голови. Я більше не думав про те, чи добре справляюся зі своїми обов’язками. Я просто робив, що належало, і був певен, що роблю все правильно. Політ на форсажі крізь шторм в інсайді викликав у мене невимовні почуття. Це було майже так само захопливо, як кохатися з Елі й Ліною одночасно.
А може, й краще. Хтозна…
4
Одне з правил зореплавання стверджує, що швидкохідність корабля обернено пропорційна до його загальної маси. Згідно з іншим правилом, важкі кораблі мають більшу „далекобійність“ порівняно з легкими. Так, міжзоряні катери й шатли найновіших моделей здатні розвинути швидкіть до двадцяти семи тисяч вузлів, проте в них замалий запас міцності для тривалого безперервного польоту. Як мінімум, їм потрібні регулярні профілактичні зупинки, що зводять нанівець весь виграш у швидкохідності. Зате надважкі кораблі лінійного класу, чия швидкісна межа наразі не превищує половини світлового року на годину, теоретично здатні дістатися до центру Ґалактики — щоправда, на це їм знадобиться близько семи років. (До слова, кілька таких спроб мали місце, та поки всі вони були безуспішні: чотири дослідницькі кораблі повернули назад, не подолавши й половини шляху, а решта експедицій зникли безвісти.)