Слідом за першим корветом стартував другий, а за ним і третій. Кораблі нашої бриґади прикривали їх відхід, ми мали відчалити в останню чергу. Але до Ютланда все одно доберемося раніше, бо завдяти додатковим емітерам нам не знадобиться багато часу на подолання аномалії. Я подумав, що було б узагалі здорово, якби мій „Оріон“ прилетів найпершим. Цим би я показав батькові, що з мене вийшов непоганий командир, а крім того, мені хотілося чимшвидше повернутися додому, до моїх дівчат Елі й Ліни, до моєї сестри Яни.
Додому… Це просте, повсякденне слово вразило мене мов грім. За час перебування на службі в Ютландських ВКС я вже звик до прізвища Шнайдер — зрештою, так мене звали від народження. Я вільно оперував поняттями „ми“ й „наш“, вкладаючи в них свою належність до команди корабля, до всього флоту. Але тепер я подумав про Ютланд як про дім. Я ще погано знав цю планету, щоб її полюбити. Дещо в ній мені категорично не подобалось — зокрема, що нею керує не обраний народом уряд, а диктатор, наділений необмеженою владою. Та обставина, що цим диктатором був мій батько, лише погіршувала ситуацію… А проте я назвав Ютланд домом. Я починав вважати його своєю країною. Ні, не новою батьківщиною — до цього було ще далеко; але місцем, про яке я міг би сказати: „Тут я живу, це мій дім.“ І якщо шість тижнів тому я погодився вступити на службу лише тому, що не уявляв себе без космосу, то тепер я всією душею вболівав за Ютланд і був готовий битися за нього з будь-яким ворогом…
Заглиблений у свої думки, я проґавив момент, коли до рубки ввійшов головний корабельний старшина Маковський — єдиний ериданець у моїй команді. До дійсності я повернувся, коли він клацнув каблуками й голосно гиркнув:
— Капітане, сер!
— Так, шефе? — здригнувшись від несподіванки, запитав я. — Що сталося?
— Гадаю, це важливо, сер, — відповів старшина, простягаючи мені найзвичайнісінький на вигляд внутрішній комунікатор. — У бортовій мережі він не зареєстрований.
— Он як? — Я покрутив комунікатор у руках. — Де ви його знайшли?
— У сміттєпроводі на третій палубі. Вийшла за ладу пневматика, труба забилась у згині, і технікам довелося прочищати її вручну. Серед різного сміття знайшли й цей ком.
Я натиснув кнопку ввімкнення. На екрані висвітлилося: „Мережу не знайдено.“ У грудях мені защеміло від тривожного передчуття.
Кивком відпустивши Маковського, я підійшов до старшого офіцера зв’язку, який одночасно представляв на кораблі військову контррозвідку.
— Лейтенанте Вінтерсе, це у вашій компетенції. Перевірте, що з комом.
Зв’язківець узяв комунікатор, вимкнув його і знову ввімкнув. Повторивши цю процедуру кілька разів, він спохмурнів.
— Дивно. Немає паузи для пошуку мережі. Відразу видається повідомлення, що її не знайдено. Це скидається на маскування… Так, зараз глянемо.
Вінтерс видобув з кишені комплект своїх інструментів і швидко розкрив корпус пристрою. Зо хвилю він роздивлявся електронне начиння, потім підвів на мене переляканий погляд:
— Сер, це не внутрішній комунікатор. Це… це вузькоспрямований передавач з автоматичним фокусуванням променя. Його сиґнал досить потужний, щоб пройти і крізь обшивку корабля, і крізь захисне силове поле.
Я аж похолов від жаху.
— Ви впевнені?
— Так, капітане. Не помилюсь, якщо скажу, що це шпигунський пристрій.
Лейтенант-командор Купер тихо вилаявся за моєю спиною. А навіґатор Девіс вражено мовила:
— На нашому кораблі зрадник?!
— Боюся, вже не на нашому, — похмуро відповів я, не маючи ані найменших сумнівів щодо особи шпигуна. Його ім’я мені підказала інтуїція, ґрунтована на антипатії. — Лейтенанте Вінтерсе, ви можете встановити, коли користувалися передавачем?
— Спробую, сер. Я підключуся до чіпа пам’яті і, можливо, навіть витягну звідти вміст останнього трафіку.
— Займайтеся, — кивнув я.
Щоб не відволікати Вінтерса від роботи, я сам викликав адмірала Сантьяґо по окремому каналу, доповів йому про нашу знахідку і висловив припущення, що власником передавача був Ґарсія, який скористався ним для зв’язку зі спільниками на лайнері, а потім викинув його у сміттєспалювач з цілковитою певністю, що замів усі сліди.