— Гм-м, — промимрив я. — Коли так, то чому ж раніше нікому не спадало на думку вербувати відставників?
— Спадало, — відповів батько. — Але річ у тім, що вони — не звичайні найманці. Тим однаково, кому служити, лише б гарно платили. А ці на сумнівні оборудки не підуть, їм треба знати, хто їх наймає і з якою метою. Раніше ми не могли йти на ризик, бодай частково відкриваючи їм нашу таємницю, а тепер… тепер уже все одно.
— Мабуть, що так, — сказав я, починаючи підозрювати, що всю цю розмову батько завів зі мною аж ніяк не для задоволення моєї цікавості. — І яка роль у цьому відводиться мені?
— Найголовніша. Провідна. Ти матимеш рівно тиждень відпустки, а через сім днів відбудеш на Вавілон, візьмеш під свій контроль наші тамтешні активи, і в подальшому всі фінансові операції здійснюватимуться через тебе. Теперішня багатоступенева система розрахунків була необхідна для збереження анонімності, але вона надто громізка й повільна, а зараз для нас наважливіше — час. До того ж, коли відкриється існування Ютланда й запахне війною, посередники напевно спробують нагріти руки за наш рахунок — а цього в жодному разі не можна допустити.
Я відчув, як мені запаморочилося в голові. Адже йшлося про суму, еквівалентну десяткам, а то й сотням трильйонів ериданських марок!
— Але… чому я?
— Бо ти мій син, — незворушно відповів батько. — І звільни мене від заперечень на зразок того, що це слабкий арґумент. Якраз навпаки — це дуже вагомий арґумент. Лише троє людей на світі — я, ти та Яна, — спроможні швидко й ефективно сконсолідувати кошти, роззосереджені на численних рахунках у понад двох сотнях банків як на Вавілоні, так і ще на добрій дюжині планет. Будь-кому іншому, навіть з усіма належними реквізитами, для цього знадобиться кілька тижнів.
— Ґенетичний код? — припустив я.
— Правильно. Одинадцять років тому я інкоґніто прибув на Вавілон і все влаштував. Причому, за умовами депозиту, необмежений доступ до активів відкрито не лише для мене, але й для моїх біологічних нащадків — я ніколи не втрачав надії розшукати тебе. Сам я зараз не можу залишити Ютланд, а Яна поки не готова до такої відповідальної місії… і це ще м’яко сказано. Тому летіти на Вавілон мусиш ти.
— А я… хіба я готовий? Я ж геть не розуміюся на фінансових операціях. Та й на озброєнні також. З кораблями справи трохи кращі — та й то не зовсім. А що ж до вербування найманців…
— Про це не турбуйся, — урвав мене батько. — Тебе супроводжуватимуть міністри фінансів і військово-промислового комплексу з помічниками, а також група співробітників Кадрового управління Ґенерального Штабу. За тобою залишаться суто контрольні функції.
Ну, це інша річ, подумав я. Я контролюватиму їх, а вони — мене. Плюс іще загін космічних піхотинців під виглядом охоронців. Все передбачено. Хоча… Судячи з того, що я знав про вавілонські порядки, досить мені опинитися в одному з банків і вступити в права власника солідного рахунку, то на моє прохання тамтешня охорона миттю візьме мене під свій захист. А потім, маючи таку купу грошей, я зможу без проблем утекти, змінити ім’я, зовнішність, відбитки пальців, малюнок сітківки ока — і шукай вітру в полі. Мені навіть не знадобляться всі гроші, а лише якась крихта від них — все одно це буде велетенська сума. Я зможу придбати власний корабель, створити невеличку космічну компанію… Хіба батько цього не розуміє?
Та ні, звичайно, все він розуміє. Він знає, що ні за які скарби світу я не кину Елі й Ліну. Залишаючись тут, на Ютланді, вони будуть надійною ґарантією моєї лояльності… Проте наступні батькові слова зруйнували цю версію вщент:
— Гадаю, ти захочеш взяти з собою своїх дівчат. Я не проти. Крім того, Елісон дуже сумує за космосом. До речі, тебе влаштовує лейтенант-командор Купер як старший помічник?
— Цілком. Я вже подав у штаб дивізіону рапорт про його затвердження на постійній посаді. Першим пілотом збираюся призначити лейтенанта Девіс, а лейтенанта Прайс — старшим навіґатором.