Нарада завершилася цілковитою згодою з усіх принципових питань, а тому вже відзавтра в нас були розв’язані руки для активних дій. Коли запрошені керівники банків розійшлися і в кабінеті з Константинідісом залишились тільки я та міністр фінансів, голова правління промовив:
— Можливо, я виявляю зайву цікавість, панове. Але робити припущення собі не заборониш, вони виникають у мене попри моє власне бажання. І, гадаю, не лише в мене — я певен, що дехто з наших гостей думав про те ж саме. Тому вважаю за необхідне поділитися з вами деякими своїми міркуваннями.
Ми нічого не сказали, а мовчки чекали на продовження.
— На Вавілоні комерційна таємниця піднесена в ранґ культу, — вів далі Константинідіс. — А річний грошовий обіг у нас такий значний, що порівняно з ним усі ваші активи — лише крапля в морі. Але, — тут він підняв пальця, — дуже велика крапля. Якби ваш уряд заробив ці кошти традиційною торгівлею, це не пройшло б непоміченим. Інша річ — наркотики або секретні нанотехнології. Проте мені важко в це віриться. Є правдоподібніший з моєї точки зору варіант — ендокринол. Обізнаним людям давно відомо, що лабораторія „Ю. Л. Кемікел“ нічого не виробляє, а лише реалізує готову продукцію, проте канали її надходження досі залишаються таємницею. Якщо зробити два припущення — перше: собівартість ендокринолу невелика і складає незначний відсоток від оптової ціни; друге: обсяги його продажу на порядок більші, ніж прийнято вважати, — тоді й набігають усі ваші трильйони… Але це так, робоча гіпотеза.
Ми нічого не відповіли. Втім, Константинідіс і не чекав на відповідь.
Коли ми піднялися на двадцять сьомий поверх, міністр запитав:
— Ви напишете в своєму звіті про здогад пана голови? Чи це зробити мені?
Для обміну інформацією з Ютландом ми прибули в парі ще з одним корветом, який зараз переховувався на околицях системи. Планувалося, що за тиждень (якщо, звісно, ми не надішлемо кодовий сиґнал відбою) він підійде до Вавілона, висадить пасажирів — капітанів, старших помічників та головних інженерів для закуплених нами кораблів (решту команди ми мали завербувати на місці), отримає наші звіти й вирушить до Ютланда. А попередньо на зміну йому прибуде інший корвет — і так далі з тижневим інтервалом.
— Напишемо обоє, — відповів я. — Кожен зі своєї точки зору.
— Авжеж, — погодився міністр фінансів. — Так буде краще.
Він подався до свого кабінету, щоб ознайомити помічників з результатами наради, а я вирішив пройтися по нашій штаб-квартирі й подивитися, що вже зроблено.
Попри нічну пору, на обох поверхах, двадцять сьомому й двадцять восьмому, кипіла бурхлива діяльність. Півтори сотні людей, нещодавно знятих з „Оріона“, активно облаштовували свої робочі місця та житлові кімнати. У штаб-квартирі вже не було сторонніх, а всю підсобну роботу виконували космічні піхотинці — тепер це належало до їхніх обов’язків, поряд з охоронними функціями. А вірніше, охорона взагалі відходила на другий план, оскільки будівля банку й без того надійно охоронялась. Саме тому батько хотів, щоб ми влаштували тут штаб-квартиру і не відволікали зайві сили на заходи безпеки.
До речі, про безпеку. На двадцять сьомому поверсі я зустрів лейтенанта Вінтерса, який ретельно перевіряв детекторами стіни, підлогу, стелю і все сантехнічне устаткування туалетної кімнати. Побачивши мене, він доповів:
— Завершую дезинсекцію, сер. Шкідників поки не виявлено.
Спершу мені було вчулося „дезинфекцію“, і лише за кілька секунд я збагнув, що Вінтерс говорив про дезинсекцію. Але від того мій подив не поменшав.
— Ви що, шукаєте тарганів?
— І тарганів, і жучків, і всіх інших комах, але винятково електронних, — пояснив лейтенант. — На жаргоні ми називаємо це дезинсекцією.
— Ага, зрозуміло.
— Це останнє приміщення, — продовжував Вінтерс. — Всюди чисто. Зокрема й у вашій квартирі. — Він осміхнувся. — Але ж і хороми ви собі відхопили, сер!
Я почервонів. Приставши на пропозицію Константинідіса, я аж ніяк не очікував, що квартира виявиться такою величезною й такою розкішною. Через свою висоту, будівля банку здалась мені значно меншою за площею, ніж було насправді, і я вирішив, що чверть пентхаусу — не дуже багато. І вже тим більше не сподівався, що квартира, в якій постійно ніхто не мешкав, буде так шикарно обставлена. Крім того, я розраховував розділити її з обома міністрами й нашим головним кадровиком, коммодором Максимовичем, але всі троє категорично заявили, що мешкатимуть там, де й їхні співробітники. Отак і вийшло, що квартиру зайняв лише я з Елі й Ліною…