— Це все спільники Ґарсії, щоб їх покорчило! — прокоментувала події на Октавії Елі. — Коли ласий шматок вислизнув з їхніх рук, вони вирішили здати своїх товаришів. Без адміралів, без підтримки твого батька змова згасла б сама по собі, а так…
— Не втішай мене, — урвав я її. — Однаково в усьому винен батько. Він готував заколот, плекав його, підживлював ендокриноловими грошима. Якби він не втручався в справи Октавії, нічого цього не було б. А тепер кільком тисячам людей зіпсовано все життя. Якщо не в’язниця, то щонайменше кінець їхньої кар’єри.
— Це точно, — погодилася зі мною Елі. — І боюся, що „кільком тисячам“ — сильне применшення. Судячи з повідомлень, уряд дуже наляканий. Він напевно влаштує ґрунтовну чистку в усіх Збройних Силах — можливо, ще радикальнішу, ніж минулого разу. Полетять і невинні голови — тих, хто не брав участі в змові, але підтримував близькі стосунки зі змовниками. А з Астроекспедиції потурять усіх „шнайдерівців“ без розбору — і теперішніх, і колишніх…
Журналісти на Вавілоні, хоч і поступалися в пронозливості своїм земним колеґам, теж були не в тім’я биті. Вони миттю співставили факти і здогадалися, що я син адмірала Шнайдера. На щастя, я був огороджений від їхньої настирливої уваги неприступними стінами банку „Аркадія“, а спроби зв’язатися зі мною по відеофону були марні, оскільки всі виклики з-поза меж банку спочатку надходили до відділу лейтенанта Вінтерса, де цілодобово чергували його підлеглі.
Ериданські ЗМІ, які з певним запізненням довідалися про нашу діяльність на Вавілоні, потім швидко зорієнтувалися і без проблем ототожнили капітана Шнайдера зі зниклим безвісти пілотом Александром Вільчинським. Вони змусили уряд визнати, що я справді є сином Бруно Шнайдера, і в результаті дійшли висновку (на позір логічного, але насправді хибного), що ми з Павловим організували викрадення дослідницького фреґата „Маріана“. Ще безглуздіше припущення вони зробили з приводу наших військових закупівель і вербування найманців, вирішивши зопалу, що Ютланд планує аґресію проти Октавії. Та вже в матеріалах, що прибули з наступним авізо, ериданські журналісти трохи вгамували свій викривальний запал, бо не могли іґнорувати того факту, що ютландська делеґація саме проводить з Землею перемовини про оборонний союз.
А далі, з шестигодинним інтервалом, тобто з кожним новим авізо, на адресу банку, але з моїм ім’ям як одержувача, стали надходити тисячі листів від пересічних ериданців. Здебільшого вони були лайливими — їхні автори проклинали мого батька, а заразом і мене, дехто навіть погрожував мені розправою. Я волів би взагалі не читати їх, проте серед отриманих листів були й такі, котрі не можна було залишити без уваги.
На щастя, тут на допомогу мені прийшла Ліна, що досі лише номінально виконувала обов’язки моєї секретарки. Тепер у неї з’явилася справжня робота — вона попередньо сортувала мою кореспонденцію й відсіювала всі листи від недоброзичливців.
— Господи! — обурювалась вона, читаючи, слухаючи або переглядаючи подібні послання. — Як ці люди можуть нападати на тебе?! Вони ж нічого про тебе не знають.
— Вони знають головне, — відповів я, — що моїм батьком є Бруно Шнайдер. А в декого з них під час путчу загинули близькі, друзі, родичі.
— Але до чого тут ти?
— Я син головного фашиста. Їм цього досить.
Після відсіву залишалося не більше десяти відсотків від початкового обсягу кореспонденції. Ці листи умовно поділялися на три категорії. До першої належали послання від людей з крайніми правими поглядами, що писали мені від нічого робити, без жодної конкретної мети. Вони просто вітали мене з тим, що мій батько живий, бажали мені успіхів, щиро шкодували про те, що „реакційний плутократичний режим“ придушив у зародку нове „народне повстання“, і висловлювали сподівання, що адмірал Шнайдер подбає про долю „в’язнів сумління“. Як правило, читати такі листи було не менш неприємно, ніж ті, де мене лаяли. Але ці, принаймні, були доброзичливими.