Выбрать главу

Мені стало незатишно.

— Перепрошую, коммодоре, та я лише хлопчисько, що начепив за протекцією капітанські погони. Просто син знаменитого батька.

— Ні, капітане, не просто син. Ви ще й його повноважний представник. Його голос. Подумайте над цим.

4

На щастя, виступати в ролі „батькового голосу“ мені не довелося. Того ж дня ввечері, коли ми вже збиралися спати, пролунав сиґнал виклику відеофону. Номер абонента не належав до нашого внутрішнього списку, але й не був цілком стороннім — тоді б його перехопили на посту відділу безпеки. Дзвінок надійшов через банківський комутатор, тому я вирішив, що зі мною в якійсь терміновій справі хоче поговорити хтось із помічників Константинідіса (а можливо, й сам голова правління).

Проте, коли я відповів на виклик, на екрані з’явилося зображення літнього чоловіка, з яким я ніколи не зустрічався, але добре знав у обличчя. До того ж певний час, хоч і недовго, він був моїм головним начальником.

— Добрий вечір, адмірале Фаулере, — привітався я, старанно приховуючи свій подив.

— Добрий вечір, капітане Шнайдере, — відповів він. — Перепрошую, що турбую вас так пізно, але я хотів би терміново зустрітися з вами.

— Буду радий зустрічі, — сказав я. — Хоча й не думав, що ви на Вавілоні. Коли зможете зайти?

Я ще збирався додати, що не маю права покидати межі банку, тому зустріч може відбутися лише тут, проте Фаулер випередив мене:

— Коли вам зручно. Бажано було б зараз. Я недалеко від вас.

— Добре, — кивнув я. — Запасний вхід номер…

— Усе гаразд, капітане, я перебуваю в одній з вами будівлі. Подбайте про те, щоб мене пропустили до вас. Скоро побачимось.

Він перервав зв’язок, а я прокрутив назад запис нашої розмови, знайшов кадр, де Фаулер не рухав головою й не говорив, і надіслав зображення на всі три пости охорони, які треба проминути, щоб потрапити спочатку до штаб-квартири, а потім — до мене. В результаті я потурбував лейтенанта Вінтерса, який негайно зв’язався зі мною і ввічливо, але наполегливо поцікавився, кому я оформлюю пропуск. Моя відповідь „вірному соратникові адмірала Шнайдера“ заспокоїла його, проте він пообіцяв особисто зустріти гостя.

До появи адмірала я встиг перевдягнутися в капітанський мундир (увечері я носив цивільне домашнє вбрання), а Ліна з Елі нашвидкоруч приготували частування для пізнього гостя. Після цього дівчата пішли до спальні, навіть не чекаючи на моє прохання. Самі зрозуміли, що розмова буде конфіденційною.

За хвилину Вінтерс особисто привів до вітальні Фаулера і, переконавшись, що все гаразд, залишив нас удвох. Адмірал міцно потиснув мені руку й зацікавлено роззирнувся.

— Так я і думав, — промовив він. — Це не оригінальне оформлення, а типовий дизайн. У моїй вітальні все так само, лише в дзеркальному відображенні.

Я запитливо глянув на нього:

— Як це?

— Я з дочкою й онуками мешкаю в сусідній квартирі. — Адмірал кивнув головою в правий бік. — Придбав її ще п’ять років тому. Чудовий сховок для втікачів.

— Оце так збіг! — сказав я.

— Я теж здивувався, коли виявив, що ви влаштували тут свою контору. Втім, за великим рахунком, саме так і мало бути — адже банк „Аркадія“ є найбільшим утримувачем ютландських активів. Тут зберігається і значна частина моїх заощаджень.

Я хотів був спитати у Фаулера, чому він не відкрився нам одразу, та потім вирішив, що гостинність — насамперед, і запросив адмірала пройти до кімнати, де мої дівчата сервіювали столик з напоями й закусками.

Ми повсідалися в крісла один навпроти одного, і Фаулер уважно вгледівся в моє обличчя.

— А в житі ви ще дужче схожі на свою матір, ніж на фото й відео. Якби серед ваших знайомих на Октавії знайшовся такий, що одночасно цікавився політикою та „мильними операми“ двадцятирічної давнини, він би миттю здогадався, хто ви такий. — Фаулер налив до чашки гарячої кави й відпив ковток. — Як там ваш батько?

— Нормально, — відповів я. — На здоров’я не скаржиться, працює з ранку до ночі.

— А капітан Павлов?

— Він уже повний адмірал. Начальник космічних операцій. Усе, як ви з батьком і планували. — Я гмикнув. — А взагалі, я думав, що ви вже на Ютланді.

Він похитав головою:

— Інші полетіли, а я залишився. Вирішив, що з мене годі. Я вже старий, час на пенсію, онуків виховувати.

„Ще б пак!“ — подумав я. — „З кількома мільярдами в кишені можна спокійно відійти від справ. Старість забезпечена, доччине майбутнє — теж, та й онукам з правнуками і праправнуками жебрати не доведеться…“