— Отже, тому ви й ховалися від нас?
— Так. Коли від вашого батька надійшло попередження про зрадників, а разом з ним — і повідомлення, що він відмовляється від підтримки нашого повстання, я зрозумів: усе, крапка.
Ну що ж, це право кожного — вирішувати, коли й де зупинитися. Принаймні добре, що Фаулер та інші адмірали не підняли зопалу своє бісове „повстання“, а визнали за краще просто зникнути. Не останню роль тут зіграли й зароблені на торгівлі ендокринолом гроші.
— А проте ви відкрилися, сер, — зауважив я. — Чому?
— Через події на Октавії. Частково я почуваюся винним… ні, вірніше сказати, відповідальним за те, що сталося. Коли я покидав планету, то знищив усі документи, не залишивши жодного натяку, жодної зачіпки для слідства. Через мене вони не могли вийти на змову. Без сумніву, тут доклали руку відступники, що продали таємницю ендокринолу. Вони зрадили й нашу справу — зрадили жорстоко й безглуздо, адже без підтримки Ютланда повстання на Октавії було приречене на невдачу. Його ніхто й не збирався підіймати. Перед зникненням ми попередили наших заступників, що слід зачаїтися й чекати до кращих часів. Чекати довго та терпляче. Але не вийшло. І тепер у тисяч і тисяч чоловіків та жінок зіпсована кар’єра, скалічене життя.
— Добре хоч в’язниця їм не загрожує, — сказав я.
Адмірал криво посміхнувся:
— Та аж ніяк не завдяки милосердю наших владоможців. Просто вони злякалися наслідків судових процесів. Не всі судді в нас продажні, не всіх присяжних можна залякати, а кожен виправдальний вирок обернувся б обвинувачувальним на адресу уряду.
„А вас би це не зупинило,“ — подумки покоментував я. — „Ви просто розстріляли б змовників без суду та слідства…“
— Так от, — продовжував Фаулер, — я відчуваю свою відповідальність за майбутнє цих людей і не можу кинути їх напризволяще. Тому маю до вас одну пропозицію…
— Прийняти їх на службу? — не стримався я.
Від хвилювання в мене закалатало серце — лише зараз я збагнув, що адмірал Фаулер є саме тією людиною, котра зможе переконати звільнених ериданських військових стати під наші прапори.
Проте адмірал витлумачив мою реакцію по-своєму.
— Я розумію, капітане, ви набираєте з миру по нитці, щоб у разі зради громадян однієї з планет обійтися мінімальними втратами. Але запевняю вас, що ериданці не зрадять. Люди, чиї послуги я вам пропоную, справжні патріоти.
— Припустімо, що патріоти. Але патріоти Октавії.
— Вони вірно служитимуть і Ютланду. Для них не може бути чужою планета, якою керує ериданець, чиї Збройні Сили очолюють ериданці. Та й не тільки це… От ви, капітане Шнайдер. Хіба ви служите Ютландові лише заради батька?
— Швидше не заради, а через батька, — відповів я. — Через нього мені більше немає місця на Октавії.
— У тім-то й річ. Ті, кого звільняють і кого ще звільнять, у такому ж становищі. На батьківщині вони стануть вигнанцями — без улюбленої роботи, без перспектив. А Ютланд запропонує їм усе, чого позбавила Октавія. І за це, за своє майбутнє, вони битимуться не менш самовіддано, ніж корінні ютландці. Шкода, що ми не можемо оперативно зв’язатися з вашим батьком. Він би підтвердив мою правоту й розпорядився б приймати всіх ериданців.
— Гаразд, — сказав я, — вірю вам на слово. Скільки людей, на вашу думку, буде звільнено в результаті чистки.
— За моїми проґнозами, одних лише офіцерів понад п’ятдесят тисяч, навіть під шістдесят.
Я аж присвиснув.
— Ого!
— Цифра справляє враження, — погодився Фаулер. — Проте планета з чотиримільйонними Збройними Силами може дозволити собі скоротити їхню чисельність на кількадесят тисяч.
— Але я так зрозумів, що йдеться про еліту. Командний склад, пілоти, провідні інженери.
— Ви правильно зрозуміли, капітане. І це цілком природно — бо саме військова еліта найбільше переймається проблемами в нашому суспільстві, негараздами в державі. А всіляким хапким прапорщикам, штабним офіцерам-пацюкам, весільним ґенералам та адміралам глибоко начхати на все, крім власної вигоди. Тим-то під звільнення йдуть найкращі, що завдає непоправної шкоди боєздатності армії й, особливо, флоту. Про такий подарунок Федерація Альтаїра могла тільки мріяти — тепер вони точно встановлять контроль над системою Капи Кита. Ериданський уряд це розуміє, але боїться залишити бодай одного неблагонадійного на військовій службі. До того ж натовп вимагає крові — якщо не в прямому, то в фігуральному розумінні. Йому потрібні жертви — і що їх більше, то краще.
— Отже, від п’ятдесяти до шістдесяти тисяч офіцерів, — промовив я. — І це не рахуючи ворентів та сержантів.