— Дякую.
— Ти розумієш, зараз навколо така лажа. Ми повинні триматися. Я їх ненавиджу всіх, розумієш? Давай, я зараз скажу йому все, а тоді натовчемо йому хавальник, га?
— Ну, цього не треба.
— Чого ти такий обережний, такий вихований? Йому треба дати по рогах, чесне слово! Якщо ти не хочеш, то я сам зроблю це!
— Грицю, ми тільки ускладнимо ситуацію. Треба просто якось делікатно відшити його…
— Ну, чого, чого ти такий делікатний? Ти що, графського роду?
— Скажи мені краще, як справи з Юрком.
— Лажа, Ростику.
— Звідки ти знаєш?
— Я знаю від його лікаря. Останні аналізи тільки підтвердили.
— О, Господи!
— Все може бути. Він, до речі, сам знає краще за нас.
— То, значить…
— Лажа, Ростику, розумієш. А тут ще й цей слимачок пхається в душі…
— У нас вистачить, щоб розрахуватися?
— Там вийде не більш як півтори сотні. Можна, я зараз викличу його надвір і дам йому по чайнику? Ти ж знаєш, я можу…
— Можеш, Грицю, але це справді не той випадок. Я прошу тебе. Ти докурив?
— Так. Ходімо?
— Ходімо, вип'ємо ще чогось. Слухай, а може, він просто педераст? — висловив припущення Мартофляк.
— Одне з двох.
— Або одне з другим.
Вони повернулися до столу саме в той момент, коли Хомський наливав.
— Ми мали таке враження, що вас уже не буде, — поділився своїми думками Немирич.
— Але ж ви всього не випили, — заперечив йому Мартофляк.
— Ростику, я тебе дуже прошу, — благала Марта.
— Пане Мартофляк, а коли саме ви рушаєте до Америки? — поцікавився Білинкевич і гикнув.
Гриць, хоч на цей раз і змовчав, проте досить виразно подивився на Ростислава.
— Яке це мас значення? — відповів той. — Америка — то цілком інший світ.
— Може, у вас виникнуть якісь контакти з тамтешніми редакціями, видавцями?
— Вибач, як тебе звати? — доброзичливо спитав Мартофляк.
— Ігор.
— А я чомусь думав, що Іван. Ти ж відзивався на Івана!
— Я не хотів суперечити вам.
— Он як! Знаєш, Ігорку, вибач, але ти нам не дуже подобаєшся зі своїми питаннями.
— Я хотів як ліпше, — посумнішав Білинкевич. Здавалося, він от-от пустить сльозу.
— Не ображайся, — плеснув його по плечу Мартофляк.
— Дивіться, вже музиканти вилазять, — скривився Немирич, — тепер заведуть свою рогульську музику, аж ми не зможемо побалакати.
— Щось іще замовимо? — поцікавився Хомський.
— Звичайно, — підтвердив Мартофляк. — Коньяку і що-небудь з'їсти.
— Можу порекомендувати пляцки, — встряв з-за Мартиного плеча Бодьо, котрий саме змінював сервірування.
— О, пляцки — то божественне їдло! — втішився Немирич. — Прошу шість порцій з грибовим соусом!
Бодьо розуміюче кивнув і зник, як мольфар.
Тим часом Білинкевич, котрий зажурено думав, як би йому реабілітувати себе в очах товариства, нарешті знайшов вихід:
— Можна, я запрошу Пєтю до нашого столу?
— То цікаво, — сказав Немирич.
— Тільки не надовго, — зажадав Хомський.
— Я не хочу, — заперечила Марта.
— Клич! — вирішив Мартофляк, почувши Мартину думку, і, коли Білинкевич зраділо покинув їх, запитав: — А хто то такий?
— Пєтя — це король рекету, — пояснив Немирич. — Он той, схожий на акулу.
— Я зараз піду геть, — не вгавала Марта.
— Іди, — погодився Мартофляк.
— Я обіцяю тобі, що все буде добре, — поклав свою долоню на Мартину Хомський.
— Зовсім здуріли, — не заспокоювалась Марта.
Пєтя не змусив надто довго впрошувати себе і от, супроводжуваний нетвердим у ногах Білинкевичем, наблизився до вашого столу.
— Разрєшітє вам прєдставіть моїх хароших друзєй-паетов, — казав йому Білинкевич. — Ето очень славниє паети, ізвєстниє.
— Пєтя, — приязно посміхнувся мерзотник.
Він поцілував руку Марті, потім по черзі привітався з кожним.
Хомський налив йому чарку.
— За знакомство, — підняла чарку акула і влила її собі у свій широкий писок.
Тепер його можна було роздивитися трохи краще. Він мав досить кругле, товстощоке, з маленькою близною на чолі і ледь вибалушеними очима лице. Шия була коротка, але дослівно бичача, вже добре засмагла, прикрашена грубим золотим ланцюгом. Решта була тілом, загорнутим у «мармуровий» джинс. Привертала увагу також права рука, рясно всіяна перстенями, з яких кожен, безперечно, мав якусь містичну функцію.
Заїли випите, делікатно помовчали.
— Приехали отдохнуть? — врешті запитав Пєтя.
— Так, на свято Воскресаючого Духу, — пояснив за всіх Білинкевич.
— Это правильно, это нормально, — промуркотів король. Голос його можна було б назвати контрабасом. — А чего ты за них отвечаешь, они что, не разговаривают? — глянув на Білинкевича.
— Вони тільки віршами говорять, — захихотів Білинкевич. — Товариство, я пропоную для знайомства і на честь нашого гостя Пєті прочитати кожному по віршеві.
Гриць скреготнув зубами, а всі інші так зиркнули на Білинкевича, що той миттєво зрозумів і оцінив свою нетактовність. Але було пізно.
— С удовольствием послушаю, — заохотив Пєтя. Але всі мовчали.
— Я, кстати, Есенина очень люблю, — як міг, виправляв незручне становище Пєтя. — Кто-нибудь из вас помнит Есенина?
— Розумієте, — набрався духу Хомський, — ми його любимо.
— Вот и чудесно. Почитай что-нибудь.
— Але ми вважаємо за краще робити те, що в дану мить нам подобається, — продовжував Хомський, — а не те, що ви нам скажете робити.
— Товариство, в мене народився тост, — підвівся Немирич з налитою чаркою в руці.— Наливайте собі, бо я тостую.
Пєтя, прокліпавши відповідь Хомського, тепер наготувався слухати тост.
— Рідні! — почав Немирич. — Людина створена гак, що їй завжди всього мало. Вона самотужки приковує себе до ланцюгів буття, бодай навіть і золотих. І з цими ланцюгами на шиї проживає недовгий свій земний вік. Вона грабує ближніх своїх і, коли треба, навіть стріляє в них із пістолета. Це печально, але так воно вже є. Головне, що людина ніколи не замислюється над тим, а навіщо все це. Адже все одно у фіналі хтось устигне вистрелити швидше за тебе. Адже фінал відомий — він один і той самий для всіх нас і для кожного зокрема. Проте кожна людина вперта і самозасліплена, можна думає, що саме для неї зроблено буде виняток на небесах, і все їй проститься, і даровано буде вічне блаженство носити джинс і щовечора розкошувати по ресторанах, як оце сьогодні випало отут усім нам. Хоч інколи і в ній прокидається отой внутрішній голос і пророчить: «Ну що, все одно ти не вічний, ну нехай навіть буде пишний багатий похорон, і квіти просто з Бразилії на могилку серед зими, і гранітний пам'ятник з бронзовим твоїм профілем, ну нехай навіть з'їдуться побратими з усього Союзу, аби віддати тобі шану, нехай навіть звучать промови їхні впереміш із віршами Єсеніна, нехай! — але ж тобі вже не бути ось тут, завтра, на цій землі!» І людина здригається, рідко, але здригається, почувши той внутрішній голос у собі, проте, схожа на акулу, юна продовжує робити те саме і не хоче каятися. Вип'ємо ж за людину, вперту і нерозумну, приковану до золотих ланцюгів буття!