— Ой, болить! — зойкнув Пуцек.
— Ти завжди такий! — гарикнув Рексьо. — Плакса! Сам не знаю, чи брати мені тебе з собою, чи ні!
— А куди? — запитав Пуцек і ту ж мить перестав плакати. — Ти, певно, гадаєш, що я не впораюся з Катажиною? Аякже! Пам’ятатиме вона мене! — почав нахвалятися він.
Рексьо нічого не відповів на це вихваляння і побіг собі потихеньку стежкою поміж кущами агрусу і смородини.
Пуцек — за ним.
А тим часом Катажина лаялась на подвір’ї.
— Не собаки, а кара божа! Качат розполохали! Тасіньки, тась-тась-тась! Стривайте, забіяки, я з вами ще поквитаюся!
Щенята чули погрози, та не дуже журилися.
Вони були вже за огорожею.
— Ходімо, покажемо їй, що не боїмося її, — мовив Рексьо до Пуцека. — Ходімо, нехай бачить нас і злиться!
І обидва повернули на стежку, що тяглася вздовж штахетів. Певні, що їм нічого не загрожує, вони зухвало сміялися з Катажини. А вона, як тримала в руках відро, так і линула на щенят водою.
— Ой-йой! — заверещав цього разу вже Рексьо, якому перепало більше і, підібгавши хвоста, чкурнув у кущі.
— Боїшся її? — спитав Пуцек.
— Я? Чого б то я її боявся? Отакої! Відьма! Опудало! — загавкав Рексьо в бік Катажини, загрібаючи пісок задніми лапами й аж пирхаючи від образи.
Проте ніде правди діти, до штахетів він близько не підходив і прудкіше, ніж годилося, побіг у садок.
Пуцек — за ним.
Оббігали вони всі кущі, зазирнули в кожен куточок, обнюхали всі сліди, що їх тільки могли знайти в траві та на стежках. Пуцек натрапив на стару кротячу нору.
— Що це таке? — питає в товариша.
Рексьо, певна річ, і сам того не знав. Він ніколи ще не бачив живого крота. Та хіба він міг осоромитися перед Пуцеком, признатися, що він, Рексьо, не знав, що воно за дірка в землі!
— Ніколи не думав, що ти такий недотепа! — надимаючись, як індик, мовив він до Пуцека. — Не знаєш, хто тут, у цій норі живе? Справді, не знаєш?
— Не знаю, — чесно признався Пуцек. — А ти знаєш?
— Знаю.
— Ну, то скажи мені.
— Еге, який хитрий! Розкажи йому! — чмихнув Рексьо. — Розгреби, тоді й сам довідаєшся.
Пуцек узявся до діла.
Як він вигрібав землю лапами! Підняв хмару піску, запорошив собі очі, набрав повний ніс пилюки!
Час од часу він чмихав, навіть кректав, бо вже упрів від роботи. Зате вирив глибоченько — міг засунути в нору всю голову.
— Ну що? Є? — питає його Рексьо.
Пуцек встромив носа в нору, понюхав раз, понюхав удруге, чмихнув, ще раз понюхав і каже:
— Може, миша? Щось чую, але що саме — не розберу?
— Дай-но я подивлюся! — буркнув Рексьо й відштовхнув Пуцека вбік.
Він устромив носа в нору, потім обійшов довкола неї, знов встромив носа, понюхав раз, ще раз й каже:
— Не вмієш ти нічого робити!
— То роби сам! — огризнувся Пуцек, який уже лап не чув, так утомився.
— Авжеж, що зроблю! — сказав Рексьо і почав вигрібати землю так швидко, як машина.
Пуцек сів біля нори й чекає.
— Ну то що? — питає трохи згодом.
— Зараз буде, — прохрипів Рексьо, бо в роті в нього було повно землі. — Я вже його чую. А ти чуєш?
— Не чую, — каже Пуцек, наставивши обидва вуха й нахиляючи голову то в один бік, то в другий.
— То ти глухий! — сердито гаркнув Рексьо і став іще завзятіше викидати позад себе землю.
— Є? — знову питає Пуцек.
— Дурню! — напався на нього Рексьо. — Питаєш і питаєш! Є, звісно, що є! Тільки знаєш, що я думаю?
— Ну?
— Що він саме пішов із дому.
— Ну, то й гребти тоді нема чого.
— І я так думаю. Прийдемо сюди потім.
— А хто ж він такий? — знову питає Пуцек і показує на нору.
— Якщо ти ще раз щось запитаєш, то так дістанеш, що знатимеш, — гаркнув Рексьо й побіг не оглядаючись.
Трапилися йому відро.
Залишила його там Катажина.
На дні у відрі було трохи розбавленої водою свинячої їжі.
Пуцекові хотілося пити, і він уже поліз був у відро. Рексьо відштовхнув його.
— Аякже! Скрізь ти перший! Нібито мені теж не хочеться пити?
— Ця вода чимось тхне, — попередив його Пуцек, що встиг уже понюхати.
— У кожного свій смак! — відповів йому Рексьо. — Навіть коли спочатку тобі й не смакує — пий! А як звикнеш, то й смачне буде.
Він устромив голову в відро й довго хлебтав кислу бурду, хоч його аж вивертало, така вона була гидка.
Пуцек поглядав на відро і облизувався.
— На, пий! — нарешті дозволив Рексьо.