— А смачно? — питає його Пуцек.
Рексьо, може, й відповів би, але його враз так занудило, що він чкурнув геть, — певне, щоб не псувати другові апетиту.
За садком був лужок. На ньому паслися дві корови. Пуцек, який досі ніколи не бачив корів, здивовано зупинився.
— Що це таке? — пошепки питає в Рексьо.
— Ходяче молоко, — відповідає Рексьо з виглядом такого пса, який знає усе на світі.
— Молоко? — здивувався Пуцек.
— Авжеж, молоко, — зверхньо буркнув Рексьо. — Понюхай, то й знатимеш. І не набридай мені. Все йому розтлумач, усе поясни! — відрубав Рексьо. Йому було недобре після бурди, якої він нахлебтався.
Пуцек витяг шию і став принюхуватись.
— Пахне молоком, — підтвердив він.
— Бачиш! — гримнув Рексьо. — Хіба я тобі не казав?
— І де в них молоко? — питає Пуцек.
— Біля хвоста.
— Біля хвоста?
— А ти думав де?
— А коли смикнути за хвоста, що буде?
— Що… що… — перекривив Рексьо, бо й сам не знав, що буде, коли корову смикнути за хвоста, і несподівано бовкнув: — Молоко поллється!
— Поллється молоко? — здивувався Пуцек.
— А ти що думав? Пуцеку, який ти ще дурний! — засміявся Рексьо — його вже наче не так нудило.
— Я б зараз випив молока! — зітхнув Пуцек.
— І я, — погодився Рексьо.
— То що робити?
— Ти хапай оту рябу, а я буру, — скомандував Рексьо — він не любив довго роздумувати.
Друзі кинулися вперед.
Та не так легко було схопити корову за хвіст!
Збиралося на дощ, і гедзі кусались, як скажені. Корови відганяли їх хвостами, і хвости метлялися в щенят перед очима.
— Хапай! — гукнув Пуцек, спіймавши нарешті рябу зубами за хвіст.
— Є! — озвався Рексьо, що повис на хвості у бурої.
Хоч гукали вони крізь зуби, а проте якось зрозуміли один одного.
Корови відчули тягар на хвостах. Спершу вони не зважали на те: трава була дуже смачна, і вони обмахувалися хвостами, б’ючи ними себе по боках.
— Ой-йой! — вереснув Пуцек, молоснувшись з розмаху головою об коров’ячі ребра.
— Не випускай! Не випускай! Ой! — крикнув Рексьо й теж торохнувся об бік бурої.
Коровам нарешті набрид цей вантаж на хвостах. Вони почали так люто вимахувати ними, що собачата мусили триматися щосили, щоб не одірватися й не залетіти хтозна-куди.
— Ой-йой-йой! — скавулів Пуцек.
— Тримайся! Тримайся! — підбадьорював його Рексьо, метляючись на коров’ячому хвості так, що аж у голові паморочилось.
— Мені вже погано від цієї каруселі! — поскаржився Пуцек.
— І мені погано! Але не думай про це! — відповідав йому Рексьо.
— Пропав я! — скрикнув Пуцек, випустивши з зубів хвоста.
Перекинувшись у повітрі, він так гепнувся на землю, що розпластавсь, як жаба.
Ряба, відчувши полегкість, відбігла трохи вперед. Бура помітила, що в Рябої на хвості нічого не висить, і розлютилася.
— Ну, стривай! — мукнула вона, озираючись на свій хвіст.
Та як хвицне обома задніми ногами! Мав Рексьо щастя, що не влучила йому в голову! Зате по задніх лапах дістав так, що аж в очах блиснуло!
Він відлетів убік і беркицьнувся у траву. Потім сів. Огледівся. Пуцек пришкутильгав до нього.
— Не пити нам сьогодні молока! — засмучено прошепотів він.
— А ти чув хіба, щоб у таку похмуру погоду було молоко? — буркнув Рексьо й заходився розтирати собі боки.
Кап, кап, кап — почали падати з неба краплі, дедалі частіше й частіше.
Пуцек, який дуже не любив дощу, одразу кинувся тікати.
— Додому! Додому! — волав він.
— Біжи, біжи, там на тебе Катажина чекає! — гавкнув йому навздогін Рексьо.
Пуцек зупинився. Йому щось не кортіло зустрічатися з Катажиною. Він пам’ятав, як йому від неї перепало, і здогадувався, що то ще не все.
— Чого ж ти не біжиш? — дражнив його Рексьо.
— А куди мені поспішати! — мовив Пуцек.
І він, нібито й не збирався додому, почав гасати за коровами, бігав круг них, гавкав, але не забував триматися на безпечній відстані від їхніх рогів та ратиць.
Набридла йому й ця забава. Дощ лив уже як із відра. Пуцек був геть мокрий, в нього зуб на зуб не попадав.
— Змерз? — питає в нього Рексьо.
— 3-змер-зз! — признався Пуцек.
— Бо дурний! Хто бігає під дощем! Коли з неба ллє, треба ховатися.
— Добре тобі казати! Ховатися! А де?
— Біжи за мною! — наказав Рексьо.