Та ось одного дня Вацка не прийшла до нас, не прийшла й наступного. Ми не знали, що з нею сталося. А Піпусь знав. Він був стривожений, роздратований, несподівано зникав, тоді повертався, кричав своє «Ка-аррр», мов подавав сигнал тривоги.
Незабаром ми дізналися, що мала Вацка захворіла; вікна її кімнати були зачинені, і Піпуся проганяли, коли він намагався нишком пробратися до своєї приятельки. Він цілими годинами сидів на паркані і все каркав, обурений тим, що його не пускали до любої малої Вацки.
Коли Вацку відвезли до лікарні, Піпусь весь час сидів на липі. Він дивився на вулицю, повертав голову то в один бік, то в другий, і чекав! Може, почнуться уроки в школі, і його приятелька з’явиться на знайомій дорозі?
Втративши надію діждатися Вацку, Піпусь оголосив війну горобцям. Певне, через те, що вони занадилися на липу і своїм цвіріньканням заважали засмученому Піпусеві.
Повернуло вже на осінь, коли одного дня до нас знову завітала Вацка. Вона дуже виросла за цей час і здавалася тендітнішою і тоншою. Її зелені очі зробилися ще більші і ще здивованіше поглядали на світ, до якого вона повернулася.
Вона, звичайно, запитала про Піпуся. Той саме переставляв собачі миски на подвір’ї; це він завжди робив так захоплено, що забував про все на світі.
Вацка визирнула з вікна веранди і гукнула:
— Піпусю!
Тільки-но ворон почув її тоненький голосок, він крикнув: «Каррр» — і ту ж мить опинився на веранді!
Ви не бачили його в ту хвилину, а тому не знаєте, як птах може виявляти свою радість! Піпусь шаленів од щастя! Залазив до малої Вацки під пахву, горнувся до неї, гладив дзьобом її руки, обличчя! Нарешті він умостився в неї на плечі і почав легенько водити дзьобом по проділу в її русявому волоссі. Кричав на мене, на Крисю, якось уривчасто каркав. Я був певен, що то він сміється. Раптом він крякнув, зірвався з місця й вилетів у вікно. За хвилину вернувся і поклав перед Вадкою велику, завбільшки з блюдце, жабу.
Піпусь зазирав дівчинці в очі і наче казав:
— Ось! Що там гудзики, цигарки чи навіть квіти! Оце справжній подарунок! І все за те, що ти повернулась до нас, моя люба дівчинко!
Ну, то хіба не добре серце в нашого Піпуся, який так щиро любив маленьку зеленооку Вацку?
Чорний півень
Ну хто міг би подумати, що за один день, — та де там, за якусь годину! — все піде шкереберть на нашому подвір’ї. І знаєте, через кого? Через звичайнісінького тобі півня!
Чого-чого, а такого ми аж ніяк не сподівалися.
А проте це було насправді.
Пішов якось я у неділю на ринок… Але, правду кажучи, я не збирався нічого купувати. Мені просто хотілося подивитись, що люди привезли на продаж.
Отже, походжаю я собі по ринку: роздивляюсь усе, дещо і в руки візьму, з людьми перемовляюся.
І раптом бачу огрядну жінку в пласкому, мов млинець, капелюшку. А під пахвою в неї півень. Когутисько завбільшки з доброго індика, і очі в нього червоні, як кров. Глянув він на мене дуже пильно, я навіть сказав би — розумно. Запам’ятався мені той погляд. Я легенько погладив півня по шиї. А він — раз! — і клюнув мене в руку.
— Купіть півника! — пропонує жінка в отому чудному капелюшку.
Я кажу, що в мене дома вже є півень, другий мені, мовляв, ні до чого.
А жінка вдає, що не чує. Вихваляє свого півня, як тільки можна. Тиче мені його просто в очі, дмухає в пір’я, щоб я побачив, який півень жирний…
Ніде правди діти, вміла ця тітка продавати!
І я незчувся, як півень опинився у мене під пахвою. Біжу я з ним додому. Біжу чимдуж, бо моя покупка видирається з рук, як знавісніла. Б’є мене крильми! Дзьобає! А що вже кричить, кукурікає — просто жах! Перехожі зупиняються, вражено дивляться мені вслід.
Доніс я його якось до своєї хвіртки й пустив на подвір’я.
Чорний півень стріпнув крильми й кукурікнув. Голос у нього був гучний — справжня тобі сурма! Проспівав він і вдруге. Гребнув лапою землю раз, ще раз. Набундючився і не поспішаючи рушив подвір’ям. Хвіст у нього був напрочуд гарний, довгі пір’їни звисали аж до землі, мінячись проти сонця всіма барвами веселки.
Посеред двору чорний зупинився, знову стріпнув крильми, позирнув довкола й кукурікнув: «А ось і я!» — мовляв, від сьогодні я тут володар.
Почав він із нашого півня Білаша. Не встиг я оком змигнути, як Білаш уже лежав, притиснутий до землі. Чорний сидів на ньому й напучував. Зіскочив і взявся до качура. Так поскуб бідолашного, що той ледве пройшов до тями. Аж тут нагодилася Імка, кішка. Півень — до неї. Кішка — навтіки. Півень — доганяти! Вони вихором промчали через подвір’я. Імка вистрибнула на паркан. І півень — на паркан! Імка — на дах сарая. І він — на сарай. Кішка ледве встигла прошмигнути в щілину між дошками. Півень зазирнув у щілину, потім забулькотів сердито, як індик. «Затям собі, я тут найголовніший!» — і зіскочив з сарая. Фокстер’єр Чапа і Тупі — здоровий дворняга — миттю сховалися в будці, і лише зрідка визирало звідти чиєсь настрахане око.