Милий півник оглянув усе подвір’я — воно було порожнісіньке, мовби його хто гарненько підмів, — і стріпнув крильми. Кукурікнув утретє — і рушив просто до мене.
«А ти хто такий?» — ніби питав він, скоса позираючи на мене своїми червоними очима-намистинками.
І раптом — скік мені на голову!
… Соромно признатися, але дременув я до хати не згірш як Тупі до своєї буди.
Від того дня цілі два тижні ніхто з нас не виходив на подвір’я без старої парасольки над головою. Одного дня Катажина необачно вийшла без парасольки і мусила годину просидіти в пральні. А чорний півень — ми його назвали Розбійником — статечно походжав перед дверима пральні туди-сюди, мов вартовий.
Він і не думав знімати облогу. Бідолашній Катажині довелося одягти на голову кошика. Отак у цьому шоломі вона й побігла на кухню. Іншої ради не було!
А щоб хтось чужий поткнувся до нас на подвір’я! Про це й думати ніхто не смів. Усі справи ми вирішували на вулиці або в садку — і то якнайдалі від подвір'я. Бо Розбійник, як тільки зачує чийсь голос, одразу ж вилітає на паркан. І ніколи ніхто не міг передбачити, на кого й коли він наскочить.
Не мали ми через нього, Розбійника, жодної спокійної хвилини!
Правду кажучи, я навіть не дуже сперечався, коли Катажина — щоразу частіше й настійливіше — заводила розмову про бульйон із рисом. На її думку, Розбійникові було місце якраз у тому бульйоні. Мені, власне, було шкода півня, але жити, весь час боячись його, — це теж не велике щастя. Отже, я вже ладен був погодитися, що це неминуче…
Такі були наші справи, коли до нас завітала Едитка, донька шевця Меневи, який лагодив взуття усім мешканцям нашого дому.
Я дуже любив цю маленьку Едитку. Личко в неї було кругленьке, як яблучко, на щоках — ямки. Лукаві карі оченята. А що вже весела — мов щиглик!
І треба ж було, щоб я помітив Едитку, коли вона вже стояла посеред двору! А там Розбійник саме вів до водопою курячу громаду і бідолашного Білаша разом з усіма. Покірливий і зляканий, плівся наш Білаш, колишній курячий володар, позад усіх курей…
— Едитко! Стережися півня! — гукнув я у вікно.
А сам схопив парасольку, розкрив і помчав мерщій на поміч Едитці. Дивлюсь, а Розбійник уже стріпнув крильми, кукурікнув і, широко ступаючи, посунув до дівчинки.
Я завмер: виклює, проклятущий, дівчинці око, поки добіжу.
— Едитко, тікай! — гукаю.
А вона й не думає тікати. Спокійнісінько присіла навпочіпки, дивиться на півня і регочеться собі. А сміх у неї, мов дзвіночок, — хоч-не-хоч засмієшся разом із нею.
Бачу, півень став. Подивився на неї одним кривавим оком, потім другим… І як закричить:
«Кукуріку!»
Та кричав Розбійник не погрозливо, а скоріше здивовано. Потім він засокотів глухо, мовби хто порожню бочку по містку покотив, і знову придивляється до дівчинки. А Едитка накришила трохи хлібця — був у неї в руці окраєць — і простягає долоньку до півня. Розбійник спершу скоса глянув на неї, потім — на її простягнуту руку й дзьобнув крихту з долоньки. Один раз, другий, третій…
Я так і став, роззявивши рота, а Едитка зиркнула на мене й голосно зареготала.
— Я ніяких ні звірів, ні птахів не боюся, — каже вона мені. — Боятися — це найгірше. А коли не боїшся — найлютіший звір і той не зачепить! Ходи-но до мене, Розбійнику, я тобі ще хлібця дам, — ласкаво заговорила вона до півня, але той уже пішов до своїх курей.
Ну, що ви на це скажете?
Розбійник не лише послухався Едитки, а й дозволив їй погладити себе.
Я побіг на кухню, набрав у жменю крупів. Повернувся і, присівши біля Едитки, простиг руку до Розбійника. Довгенько довелося чекати, поки він нарешті зволив подзьобати крупів з моєї руки. Але відтоді в мене з ним були вже непогані стосунки. Пощастило навіть Катажину помирити з Розбійником. Само собою зрозуміло, балачки про курячий бульйон із рисом припинилися.
Та не думайте, що Розбійник полюбив нас. Де там! Він просто терпів нас, та й годі. Він так само хазяйнував на подвір’ї. Чужих не підпускав і на крок. Тільки Едитці дозволяв заходити.