Її він любив і завжди чекав. Іноді ввечері він бував такий уже сонний, аж хитався, тицяючись дзьобом у землю. Та як тільки почує дзвінкий Едитчин сміх, кукурікне хрипким спросоння голосом і біжить чимдуж до хвіртки або навіть на вулицю, щоб швидше побачити свою приятельку. Мені здається, він любив і поважав її за сміливість. Що не кажіть, а мав Розбійник благородну вдачу і вмів цінувати мужність.
Ви, певне, вже самі здогадалися, що кінець кінцем я таки подарував Розбійника Едитці. Не знаю, як він поводився на новому місці, а нас він час від часу вшановував своїми відвідинами, поклавши собі, мабуть, не залишати нас зовсім без нагляду.
З’являвся він завжди несподівано. Кукурікав і починав наводити порядок. Верховодив, аж поки приходила Едитка. Тоді він одразу ж ставав сумирний і покірливий. Маленька Едитка робила з Розбійником усе, що хотіла.
Та й хто, справді, міг би не послухатися дівчинки, що мала таке мужнє серце! Дівчинки, що зустрічала небезпеку дзвінким, як срібний дзвіночок, сміхом…
Друзі
Знаєте, бувають собачата — точнісінько тобі клубок вовни. Таке пухнасте, що зразу й не скажеш, де в нього хвіст, а де голова. І лише як побачиш три чорні плямки — очі й ніс — то вже знаєш, де той собака починається.
От і мій Тупі був таким кумедним вовняним клубочком. Купив я його як чистопородного шпіца. Він був милий, лагідний, веселий песик і ріс, мов на дріжджах.
Та от що швидше він ріс, то менше ставав схожий на шпіца. Де там, він був зовсім не схожий. Чимало людей, побачивши мого Тупі, промовисто крутили носами. Траплялися такі невиховані, які просто в очі йому казали, що він, Тупі, справжнісінький дворняга. Звичайнісінький дворняга! Мушу вам сказати, що Тупі, на щастя, не дуже зважав на такі вибрики. Та й ми так само. Хіба людина, скажімо, гарна тільки тоді, коли в неї три родимки на носі або кучеряве волосся на голові?
Ото велике діло — порода! Ми знали, що Тупі — пес благородний на вдачу, що він нас любить, і цього нам було цілком досить.
Коли Тупі виріс і став красивим, дужим псом, у нього прокинулась мисливська жилка. Він почав ходити на полювання. Полював він на диких кролів. Безліч цих ненажерливих гризунів розвелося в ярах понад Віслою. Тупі ловив їх завжди сам. Ніколи не брав із собою на полювання жодного із наших собак.
Їду якось опівдні глибоким яром, що тягнеться до Вісли. Дивлюся, аж понад краєм прірви щось мигтить — чи не хвіст Тупі? Я свиснув. Тупі дзявкнув: мовляв, чую. А до мене, проте, не йде. Крутиться, мов млинок, на одному місці і знову дзявкає! Там його щось таки тримає.
Нарешті я роздивився, що Тупі справді недаремно так крутиться. Він увесь час бігає навколо якогось звірятка, що тихесенько спускається собі схилом яру. Чекаю. І раптом бачу — це рудий таксик.
Таксику, як я зрозумів, не дуже хотілося зі мною знайомитись. Але Тупі умовляв його, як тільки міг. Він щось нашіптував йому на вухо — мабуть, страшенно мене вихваляв. Добре, що я не чув тих вихвалянь, бо мені, певне, довелося б червоніти.
Нарешті собаки спустилися вниз. Тупі скаче, дзявкає, бігає навколо таксика, а той повернувся до мене боком і дивиться скоса.
«Тупі, правда, розповідав мені про тебе багато гарного, — ніби промовляє поглядом таксик, — та хто знає, чи можна тобі довіряти?»
Сказав я таксикові кілька лагідних слів. Він не заперечував, коли я спробував погладити його. Тупі був щасливий і лизнув мені руку.
«От якби ви стали приятелями! — наче сказав мені. — Це мій найщиріший друг!»
Ну, минув якийсь час, і ми з таксиком заприятелювали. Він частенько гостював у нас. Я назвав його Дудеком.
Довго я морочив собі голову, хотів додуматися, звідки він міг узятися. Я знав усіх такс у нашому містечку і навіть в окрузі і був певен, що Дудека я досі не зустрічав жодного разу.
А собака був надто пещений, як на бездомного приблуду. Згодом я переконався, що приятель мого Тупі не просто пещений, а навіть розбещений. Наша собача кухня, приміром, йому не смакувала. Він презирливо відвертався від собачих ласощів, що ними частував його Тупі.
Та от одного дня приїхала до нас знайома, що жила за кілька кілометрів од нашого міста. Вона побачила Дудека, що саме забіг до Тупі.
— Джіммі! Що ти тут робиш? — вигукнула наша знайома.
Таксик повернувся до неї боком і глянув розгублено. Певно, він так робив щоразу, коли вважав за краще перечекати і побачити, чим усе скінчиться.