На тому кінці запала довга пауза.
— Тобто тоді, коли ви мене вбили?
— Так.
— Що сталося потім…
— Послухай, у нас мало часу. Мені потрібна інформація, якщо ти її маєш. Ми з Геленою прожили кілька тридцятитрирічних циклів, намагаючись віднайти спосіб стерти знання про крісло, яке має світ. Але нічого в нас не клеїться. Ось чому ми знову і знову доживаємо до цього апокаліптичного моменту. І так триватиме доти, аж доки…
— От що я можу тобі сказати — і це все, що я знаю. Маркус справді був переконаний, що можна перезапустити часолінію так, що не буде жодних хибних спогадів. І він навіть робив це.
— І як?
— Я не в курсі нюансів. Слухай, я мушу подзвонити батькам. Якщо можеш, постарайся все виправити, прошу тебе. Ми всі в якомусь пеклі.
Чжи Ун відключається.
Баррі кидає телефон на пасажирське сидіння та виходить із машини.
Він сідає на траву, кладе руки на коліна.
Долоні трусяться.
Усе його тіло — теж.
У наступній часолінії він не згадає цієї розмови з Чжи Уном аж до 16 квітня 2019 року.
Якщо наступна часолінія взагалі настане.
Пташка сідає коло Баррі й, завмерши, пильно дивиться на нього.
Будівлі Верхнього Іст-Сайду злітають угору по периметру парку, а гамір міста набагато дужчий аніж мав би бути: постріли, зойки, виття сирен оповіщення, пожежних, поліційних, швидкої — усе злилося в дику какофонію.
І тут у нього виникає думка.
Погана думка.
А що як Гелена не пережила чотирирічного відрізку між 1986-м і 1990-м, коли вона мала знайти його в Портленді? Чи може доля всієї реальності по-справжньому залежати від того, що одна людина потрапить випадково під автобус?
Чи, може, вона вирішила більше не рипатися? А просто прожити своє життя, не винаходити жодного крісла та дати світу себе знищити? Важко її звинувачувати через це, але тоді наступний зсув реальності станеться з волі когось іншого. Чи не буде ніякого зсуву, якщо самознищення світу відбудеться успішно.
Будівлі навколо Баррі, галявина й дерева спалахують до неймовірного яскравою білиною — яскравішою навіть, ніж у Денвері.
Ані звуку.
Сліпуче сяйво вже спадає, натомість від Верхнього Іст-Сайду до Баррі суне пекло. Жар від нього нестерпний — він триває лише пів секунди, але за цей час на обличчі в Баррі вигоряють нервові закінчення.
Баррі бачить, як віддалік люди несуться по галявині, намагаючись утекти від кінця. І вже готується прийняти смерть від лавини вогню, що котиться через Центральний парк, але ударна хвиля випереджає її. Вона жбурляє Баррі над галявиною з неймовірною швидкістю, що раптом повільнішає.
Повільнішає…
Повільнішає…
Сповільнюється не тільки рух Баррі.
А все.
Баррі ще при пам’яті, коли в цій часолінії все завмирає, а він сам зависає за тридцять футів від землі, оточений усім, що підняло ударною хвилею: друзками скла та уламками металу, людьми з оплавленими, наче віск, обличчями, неподалік висить у повітрі поліційна машина. Стіна вогню спинилася за чверть милі від нього, накривши Північну галявину до середини.
Завмерли прилеглі будівлі, не випарувавшись до кінця: скло, меблі, інший скарб, люди — все-все, окрім напіврозплавлених каркасів, розлітається геть, неначе від чийогось чиху.
А велетенська смертоносна хмара, що росла над Нью-Йорком з епіцентру вибуху, встигла піднятися на милю — і застигла.
Світ починає втрачати барви, і коли Баррі бачить застиглу картину, ніби з усього витікає час, у нього в голові спалахують запитання…
Якщо матерію не можна ні створити, ні знищити, куди вона дівається в момент, коли часолінія припиняє своє існування?
Що сталося з матерією всіх хибних часоліній, крізь які вони пройшли?
Може, їх витиснуло з часу, і тепер вони існують у вищих, недоступних вимірах?
І якщо так, то що таке вимір без часу? Матерія, що йде в небуття? Якою вона може бути?
Перш ніж його свідомість викидає з майже померлої дійсності, він встигає усвідомити одну, останню, річ: сповільнення часу означає, що, напевне, Гелена жива, точніше помирає саме зараз в капсулі, щоб знищити цю часолінію та розпочати іншу.
І в ньому спалахує радість: виходить, Гелена дожила до цього дня, а отже, є надія, що в наступній дійсності він, нехай хоч і на мить, знову буде з нею.
Баррі лежить у ліжку в напівмороку прохолодної кімнати. Крізь відчинене вікно він чує м’яке накрапання дощу. Він дивиться на годинник на руці: пів на десяту вечора за західноєвропейським часом. На Мангеттені це мінус п’ять годин.