Він переводить погляд на дружину, з якою разом уже двадцять чотири роки — вона читає в ліжку поруч із ним.
— Пів на десяту, — каже Баррі.
В останньому житті вона залізла в деприваційну капсулу близько 16:35 за східноамериканським часом, а це означає, що до п’ятого ювілею 16 квітня 2019 року вже рукою сягнути.
Тепер, у цей момент, Баррі дивиться на світ очима людини, що прожила єдине життя. Це життя.
Гелена вторглася у нього в портлендському барі, коли Баррі був двадцять один рік, і відтоді вони не розлучалися.
Звичайно, Баррі знає все про чотири попередніх життя, які вони прожили спільно. Про їхню роботу. Їхнє кохання.
Про те, як щоразу все закінчується смертю Гелени в деприваційній капсулі 16 квітня 2019 року, коли світ згадує про існування крісла пам’яті та про спричинений ним жах.
У попередній часолінії вони жили порізно: Гелена — ближче до батьків у Боулдері.
Вона сама побудувала крісло та користувалася ним, щоб полегшити життя матері, коли та опинилася в чіпких лапах хвороби Альцгеймера. Проте ані на дюйм не просунулась у скасуванні появи хибних спогадів, які — вона ручається за це! — мають от-от наринути на Баррі.
Гелена не відає, що робив Баррі в тому житті без неї, та він і сам цього не знає.
Поки що.
А в цій часолінії вони далі намагалися зрозуміти, як мозок обробляє хибні спогади, і ще більше заглибились у фізику елементарних частинок, у ті її моменти, які стосуються крісла. Вони навіть завели контакти в CERN і сподіваються, що зможуть скористатися ними в наступній часолінії.
Коли ж дійшло до діла, то їм, так само, як і в попередніх ітераціях, не вдалося досягти чогось серйозного та запобігти катастрофі. Їх тільки двоє, а проблема, що стоїть перед ними, — колосальної складності. Може статися, що й понадсильна.
Гелена гортає книжку й дивиться на Баррі.
Шум дощу, який тарабанить по черепиці їхнього будинку XVII століття, для нього, мабуть, найулюбленіший звук на світі.
— Боюся, — починає Гелена, — що, коли в тебе з’являться спогади про попередню часолінію, ти почуватимешся так, ніби я тебе покинула. Ніби я тебе зрадила. У тій часолінії мене не було поряд з тобою, але не через те, що я не кохаю чи не потребую тебе. Я сподіваюся, що ти правильно зрозумієш мене. Мені просто хотілося, щоб ти прожив життя, не знаючи про навислу загрозу Армагеддону, і сподіваюся, воно в тебе склалося. Сподіваюсь, ти знайшов своє кохання. Я не знайшла. Щодень я сумувала за тобою. В усіх інших життях я не була така самотня, як у тій часолінії.
— Я впевнений, що ти чинила, як слід було чинити. І знаю, що тобі непорівнянно важче, ніж мені.
Баррі дивиться на свій годинник: дев’ята тридцять чотири саме змінилась на дев’яту тридцять п’ять.
Гелена розказала йому все, що станеться.
Головний біль, тимчасова втрата притомності й самоконтролю.
Як одразу почне руйнуватися світ.
І все ж таки якась частка свідомості Баррі відмовляється вірити, що все це може статися. Ні-ні, він не вважає, що Гелена йому бреше. Просто важко уявити собі, що клопоти цього світу знайдуть їх навіть тут.
Баррі відчуває за очима проблиск болю.
Різкого і сліпучого.
Він переводить погляд на дружину:
— По-моєму, почалося.
Уже до опівночі він — Баррі, в якого багато життів за плечима, хоч попереднє, прожите в Нью-Йорку, якимось дивним чином з’являється останнім.
Можливо, через те, що їх багато, спогади з’являються повільніше, аніж у попередні ювілеї.
Баррі плаче від радості, що він знову з Геленою, і там само, за кухонним столиком, вона сідає йому на коліна та цілує в обличчя, гладить пальцями по волоссю і каже, що їй дуже шкода, й обіцяє, що більше ніколи його не покине.
— Щоб я здох! — кричить Баррі. — Нарешті згадалося!
— Що?
Він переводить очі на Гелену:
— Я таки мав слушність. Із цього апокаліптичного циклу є вихід. Слейд знав, як зупинити хибні спогади.
— Про що ти говориш?
— В останні хвилини попередньої часолінії я шукав Слейда. Він врізав дуба на Різдво, але я додзвонився до Чжи Уна. І він сказав, що Слейд уже повертався в часі та починав нову часолінію так, що в ювілейну дату хибні спогади не з’являлися.
— Боже ж ти мій, але як?
— Цього Чжи Ун не знає. Він закінчив розмову, а потім настав кінець світу.
Свистить чайник.
Гелена відходить до плити і знімає чайник з вогню, тоді заливає окропом насипаний у чашки чай.
— У наступній часолінії, — каже Баррі, — поки ми не досягнемо ювілейної точки, я не пам’ятатиму нічого з цього. Тож доведеться те знання приберегти тобі.