Слейд сидить на краєчку ліжка. Страху в очах як не було.
Поза, жести — все змінилося та свідчить про внутрішню впевненість і душевний спокій, яких досі не було.
Він усміхається, киває головою, каже:
— Баррі! Гелено, радий знову тебе бачити.
Баррі голова йде обертом.
Одна річ, коли чуєш від когось про те, що сталося за всіх тих часоліній, зовсім інша — самому згадати загиблу дочку та бачити, як раз по раз руйнується світ.
Свою смерть у Центральному парку від ударної хвилі.
Спогадів із найостаннішої часолінії він ще не має. Гелена казала, що це було в Шотландії. І там у нього зародилася ця ідея, але спогади вливаються в нього повільно, немов через крапельницю.
Баррі обертається до Слейда.
— Згадав свій готель у Мангеттені?
— Ще б пак!
— А вечір того дня, коли тебе там грохнули? Що ти сказав Гелені перед смертю?
— Буду вдячний, якщо нагадаєш.
— Ти їй сказав, що хибних спогадів минулих часоліній можна позбутися, якщо знати, як пересуваєшся в часі.
— Ага, — Слейд знову розпливається в усмішці. — Удвох ви збудували своє крісло.
До розмови долучається Гелена.
— Коли тебе застрелили в твоєму готелі, прийшли люди з DARPA і вигребли все. Спочатку все було нормально, але шістнадцятого квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року, цього дня шість часоліній тому, знання про технологію пішло гуляти світом. Крісла пам’яті стали використовувати всі, кому не ліньки. Його креслення з’явилися на «Вікілікс». Реальність раз у раз мінялася. Я повернулася назад на тридцять три роки, щоб почати нову часолінію, бо ж має бути якийсь спосіб зупинити хибні спогади! Вони з’являються щоразу. Хай би що ми робили, світ завжди згадує це крісло.
— І ви шукаєте вихід із цієї петлі? Хочете все перезавантажити?
— Саме так!
— А навіщо?
— Бо сталося те, що я казала. Скринька Пандори відімкнулася. І я не знаю, як її замкнути.
Слейд відходить до раковини, споліскує лице водою.
Тоді вертається до скла.
— Як блокувати хибні спогади? — запитує Гелена.
— В одній часолінії ви мене вбили. В іншій викрали. Тому дозвольте поцікавитися: з якого доброго дива я маю вам допомагати?
— З такого, що, може, в тобі залишилася хоч дещиця порядності?
— Людство заслужило свій шанс розвиватися далі, не бувши обмеженим темницею часу. Заслужило шанс на істинний прогрес. Справою всього твого життя було крісло. Мого — подарувати його людству.
Баррі це починає бісити.
Він каже:
— Маркусе, слухай. Який прогрес? Зараз світ згадає про існування крісла пам’яті, і ці хибні спогади спричинять ядерний апокаліпсис.
— Чому?
— Тому що наші вороги вважають, ніби США переписують історію.
— Цікавить моя думка з цього приводу? — питає Слейд. — Лайно собаче.
Баррі підводиться та підходить до скла.
— Я бачив стільки жахів, що їх вистачить на тисячу життів. Ми з Геленою ледь не загинули в Денвері від ракетного удару. Я спостерігав, як википав Нью-Йорк. Мільйони людей раптом згадували, як вони чотири рази помирали в ядерній бійні.
Гелена дивиться на телефон, тоді на Баррі.
— Щойно прийшло сповіщення про атаку. Мені час до лабораторії.
— Зачекай ще трохи, — просить Баррі.
— До Сан-Франциско надто близько. Ми вже говорили про це.
Баррі свердлить Слейда поглядом крізь скло.
— Що це за особливий спосіб переміщень?
Слейд відступає на крок назад і сідає на краєчок ліжка.
— Я майже сімдесят років прожив, щоб поставити тобі це запитання, а ти будеш просто витріщатися на підлогу? — не відступає Баррі.
Він відчуває, як Гелена торкається його плеча.
— Я мушу йти.
— Зажди.
— Не можу. Ти сам знаєш. Я кохаю тебе. Побачимося в іншому житті. Будемо шукати мікроскопічні кротові нори. Однаково нам не залишилося нічого іншого, так?
Баррі обертається і цілує її. Гелена швидко йде гвинтовими сходами, цокаючи підборами по залізних східцях.
У підвалі лишаються тільки Баррі та Слейд.
Баррі витягує свій телефон, показує Слейду текст оповіщення про можливий ракетний удар по численних цілях в Америці.
Слейд усміхається.
— Я вже казав. Ви мене вбивали, викрадали, а тепер, мабуть, бре…
— Присягаюся, я кажу тобі правду.
— Доведи. От доведи мені, що це не фальшиве повідомлення, яке може прислати будь-хто. Або я пересвідчуюсь на власні очі, або котися ти куди подалі.
— Ми не маємо часу.
— Зате я маю його аж задосить.