Терпіти далі нема сил. Баррі хапається за двері пальцями, які ледве чує, і зачиняє їх. Знову клацають замки. Ревіння знову переходить у примарне виття.
Він іде вестибюлем назад, усередину, освітленими коридорами, відзначаючи ідеальну стерильність і цілковиту безлюдність. Обличчя трохи обморозилось і тепер, у теплі, шкіра починає пашіти.
У цю мить він — людина без пам’яті, і почуття загубленості в часі переповнює його руйнівним екзистенційним жахом. Неначе хтось порушив його сон, і він в тому стані, коли сновидіння переплетені з явою, і ти ще намагаєшся розмовляти з примарами.
Усе, що має Баррі, — його ім’я та розпливчасте відчуття свого «я».
У відпочинковій зоні перед телевізором Баррі бачить порожній футляр від DVD-диску і пульт. Він сідає на один із диванів і натискає кнопку «Відтворити».
Жінка, що з’являється на екрані, сидить на тому самому місці, де сидить зараз Баррі.
Її плечі накриті ковдрою, перед нею на столику парує чашка чаю.
Вона всміхається в камеру, відкидає з обличчя сиве пасмо — і від її вигляду в Баррі здригається серце.
«— Як дивно, — знервовано сміється жінка. — Ти маєш побачити цей запис шістнадцятого квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року — наш „улюблений“ день в історії. Твоя свідомість і спогади з попередньої часолінії щойно повернулися. Принаймні мали повернутися. З кожною новою ітерацією твоя пам’ять повертається чимраз повільніше і менш передбачувано. Іноді у тебе випадають цілі часолінії. Тому я й записала це відео — по-перше, щоб сказати тобі, аби ти не лякався, бо ж ти, мабуть, здивований, що опинився на дослідницькій станції в Антарктиді. А по-друге, тому, що я хотіла б дещо розповісти тому Баррі, який пам’ятає всі часолінії та зовсім не нагадує того Баррі, з яким я тепер живу. Тому будь ласкавий, постав це відео на паузу, поки до тебе не повернуться твої спогади».
Баррі ставить відео на паузу.
Навколо повна тиша.
Тільки вітер назовні реве.
Баррі вирушає на кухню, і коли він заварює каву, у нього раптом стискається в грудях.
Схоже, наближається емоційна буря.
Тупий ниючий біль з’являється в основі черепа, з носа пускається кров.
Бар у Портленді.
Гелена.
І як вона помалу розкривається перед ним.
Купівля цієї старої дослідницької станції на зламі тисячоліть.
Вони її переобладнали, тоді привезли сюди крісло та все необхідне для нього обладнання на орендованому «Боїнгу-737», який ледве приземлився на полярну злітну смугу.
З ними прибула група фахівців із фізики частинок вочевидь набраних ще в попередніх часолініях, оскільки фізики ні сном ні духом не відали про справжню мету досліджень. У крижаній шапці була пробурена свердловина діаметром півтора фута і завглибшки 8000 футів, під кригу на глибину понад милю опустили світлочутливі детектори. Вони мали фіксувати нейтрино — одні з найзагадковіших елементарних частинок. Нейтрино не мають заряду, напрочуд рідко взаємодіють зі звичайною речовиною та найчастіше походять із таких космічних об’єктів, як наднові, ядра галактик, чорні діри (допомагаючи їх виявити). Під час зіткнення нейтрино з атомом земної речовини утворюється мюон — частинка, що рухається швидше за світло в середовищі та примушує кригу світитися.
От вони й шукали світлові хвилі, спричинені проходженням мюонів крізь кригу.
Теорія Баррі, розроблена ним ще в попередніх часолініях, стверджувала: якщо в момент переходу чиєїсь свідомості до більш раннього спогаду виникають і одразу зникають мікроскопічні чорні діри та кротові нори, то детектори світла зможуть зафіксувати світлові хвилі, спричинені мюонами, породженими під час зіткнення атомів земної речовини з нейтрино, що виникли в чорних дірах.
Але з того нічого не вийшло.
Вони нічого не знайшли.
І фізики роз’їхалися по домівках.
Шість життів вони намагалися глибше проникнути в механізм дії крісла пам’яті, а все, чого вдалося досягти, — це ненадовго відтермінувати неминуче.
Баррі дивиться на екран, де серед руху застигла Гелена.
З’являються хибні спогади з попередніх часоліній. Як вони жили в Аризоні, в Денвері, на дощовому узбережжі Мену. Його життя без Гелени в Нью-Йорку, життя з нею в Шотландії.
Однак у пам’яті утворилися прогалини. Баррі пригадує, що востаннє вони жили в Сан-Франциско, але пригадує не до кінця: у пам’яті зовсім не залишилося спогадів про останні дні, коли світ усе знову згадав.