Якимось незбагненним чином Баррі розвертається всередині себе самого і дивиться назад крізь…
Він не знає, крізь що.
Принаймні не одразу розуміє.
Він застиг на передньому краї чогось схожого на розмазаний по небу рух зорі, з тією лиш різницею, що те щось — частка його самого, як рука чи розум.
І те щось віддаляється та блищить, загортаючись у нескінченну спіраль.
І це — найпрекрасніше, найзагадковіше з усього, що він бачив.
На рівні, якого Баррі сам собі не може пояснити, він усвідомлює, що це його первинна світолінія, і вона ввібрала все його існування, оформлене у спогади.
Усі, які він коли-небудь мав.
Усі, які зробили його тим, ким він є.
Проте це не єдина світолінія. Від неї відгалужуються інші, звиваючись у часопросторі.
Баррі має спогади з тієї часолінії, де він рятує Меґан від машини.
Три коротших часолінії — у кожній із них він наприкінці гине в готелі Слейда.
Наступні життя, упродовж яких вони з Геленою намагалися відвернути кінець реальності.
І навіть ті відгалуження, які Баррі створив під час останнього життя в Антарктиді, — схожі на шпиці десять радіальних спогадів, утворені його смертями в капсулі, коли він помирав навмисно, аби ще трохи побути з Геленою.
Більше вони вже нічого не означають.
Баррі тепер у початковій часолінії.
Він, прискорюючись, рухається проти течії річки свого життя.
Він пробивається крізь забуті моменти та усвідомлює врешті-решт, що пам’ять — це єдине, з чого він складається.
Не тільки він — усе на світі.
Коли голка свідомості торкається спогаду, життя Баррі починає крутитися, і він потрапляє в застиглий момент…
Запах опалого листя і холодний дотик осені у великому місті, Баррі плаче на Ремблі в Центральному парку — він і Джулія щойно підписали документи про розлучення.
І знову рух…
Уже швидше…
Крізь незліченні спогади.
Численні, неначе зірки, — Баррі ніби дивиться у Всесвіт, яким є він сам.
Похорон матері.
Він дивиться згори в її відкриту труну, його руки на її руках, їхня холодна твердість, він вдивляється в її обличчя і думає: «Це не ти…»
Тіло Меґан на тротуарі, її деформована грудна клітка — суцільний синець.
Ось він знаходить її на узбіччі неподалік від дому.
«Чому саме ці моменти?» — думає Баррі.
Ось він веде машину через передмістя в холодну темну ніч десь між Днем подяки та Різдвом, Джулія на пасажирському сидінні спереду, Меґан — на задньому, всі мовчать і уважно роздивляються крізь вікна різдвяні гірлянди. Короткий перепочинок посеред життя, між бурями, — нетривала гармонія, коли все на місцях.
Зірвався знову, несеться крізь тунель, чіпляючись за стінки-спогади.
Меґан за кермом його «камрі», багажник, зім’ятий об двері гаража, лице червоне, у сльозах, а руки так стиснулися на кермі, що побіліли кісточки.
Зелені від трави коліна шестирічної Меґан, яка грала у футбол, обличчя рум’яне, щасливе.
Перші кроки маленької Меґан у їхній бруклінській малометражці.
Що реальне в цьому моменті?
Перший доторк до дочки в лікарняній палаті — долоня торкається малесенької щічки.
Джулія бере його за руку, веде до спальні першої квартири, яку вони зняли разом, садовить його на ліжко й каже, що вона вагітна.
«Невже я доживаю останні секунди в тій капсулі в Антарктиді, а моє життя проноситься переді мною?» — думає Баррі.
Їзда додому після першого побачення з Джулією та сильне, аж до невагомості, піднесення від того, що він знайшов своє кохання.
«А що як це просто останні електричні спалахи загасання мого мозку?
Шалена активність нейронів, що викривляє моє сприйняття реальності та спричиняє хаотичні спогади?
Невже це те, що відчувають люди перед смертю?
Тунель і сяйво?
Оцей хибний рай?
Чи означає це, що я не зміг наново запустити початкову часолінію, і світу кінець?
А чи я поза межами часу, мене засмоктує всепоглинуща чорна діра моїх спогадів?»
Його руки на батьковій труні, суворе розуміння, що життя — це біль, і так буде вічно.
Йому п’ятнадцять, його кличуть до директора, на дивані заплакана мама, і ще до того, як йому щось кажуть, він розуміє: щось сталося з батьком.
Сухі губи і тремтливі руки першої поцілованої ним дівчини, Баррі навчається в середній школі.