Що їхня дочка була б енергійнішою, допитливішою та добрішою, ніж вони уявляють, віддаючи належне пам’яті про Меґан.
Коли приносять їжу, Баррі пригадує, як з ними за столом сиділа Меґан. І може присягнутися, що майже відчуває її присутність, як фантомний біль. Йому боляче, так, але це не зламає його, як колись.
Спогад про дочку болючий, бо в житті було дещо прекрасне, хоч його вже й немає.
Те саме стосується й Джулії. І всіх втрат, яких йому доводилося зазнавати.
Коли він попередній раз переживав цю мить із Джулією, вони згадували родинну подорож в Адірондакські гори, на озеро Сльоза Хмар, де бере свій початок Гудзон.
І метелик, що пурхав над Баррі, теж навіював думки про Меґан.
— У тебе кращий вигляд, — каже Джулія.
— Справді?
— Так.
У місті пізня осінь, Баррі здається, ця реальність щосекунди твердішає. І жодних тобі зсувів, що загрожують перевернути все.
І він уже не впевнений, що існували інші часолінії. Навіть Гелена більше сприймається як фантазія, що загасає, ніж як жінка, якої він закохано торкався.
Реальністю в цю мить є не фантомний спогад, як ударна хвиля на його очах випаровує Верхній Вест-Сайд. Реальність — звуки міста, люди за столиками навкруг нього, його колишня, дихання, що входить і виходить із легенів.
Для всіх, крім Баррі, минуле — єдине.
Позбавлене нестикувань.
Позбавлене хибних спогадів.
Хибні часолінії хаосу та руйнувань — це лише його спогади.
Коли приносять чек, Джулія поривається заплатити, але він забирає його й дає свою картку.
— Дякую, Баррі.
Він простягає над столом руку, бере її руку та відзначає, що Джулія здивована таким інтимним жестом.
— Я маю щось тобі сказати, Джуліє.
Баррі переводить погляд на Гудзон.
Легіт від річки освіжає, сонце пригріває плечі. Човни з туристами курсують угору та вниз річкою. Вище невтомно шумить автострада. Небо густо покреслене інверсійними смугами тисяч літаків.
— Я довго сердився на тебе.
— Я в курсі, — каже Джулія.
— Я думав, ти пішла від мене через Меґан.
— Можливо. Не знаю. Дихати одним повітрям з тобою в ті похмурі дні було просто нестерпно.
Баррі хитає головою.
— Я думаю, що якби ми могли повернутися в часи, коли вона була жива, і якось запобігти її смерті, то все одно наші дороги розійшлися б. Я думаю, що нам просто судилося прожити разом певний час. Може, втрата Меґан його скоротила, але навіть якби вона не загинула, ми все одно розійшлися б.
— Ти справді так думаєш?
— Так, і шкодую, що сердився. Шкодую, що зрозумів це тільки тепер. У нас було стільки чудових моментів, а я так довго їх не цінував. Я міг лише озиратися та сумувати. І от що я тобі скажу: я не став би нічого міняти. Я радий, що ти прийшла в моє життя. Радий за спільно проведений час. Радий за Меґан і за те, що це ми її народили. Що вона не могла народитися в іншої пари. Я не міняв би жодної секунди із цього.
Джулія витирає сльозу.
— Усі ці роки я думала, що ти шкодуєш про знайомство зі мною. І винуватиш мене в тому, що твоє життя пішло шкереберть.
— Просто мені було боляче.
Джулія стискає йому руку.
— Мені так шкода, Баррі, що ми не були створені одне для одного. У цьому ти правий, і пробач мені за все.
Баррі
5 листопада 2018 року
Лофт розмістився на третьому поверсі переобладнаного складу в районі Догпатч: колись тут будували кораблі.
Баррі паркує орендовану машину за три квартали від нього й далі йде пішки.
Туман такий щільний, що розмиває міські контури. Усі будівлі наче покриті сірим грунтованням, а вуличні ліхтарі геть розчинилися, перетворились на ефірні світні кулі. Чимось ця палітра нагадує хибні спогади, але Баррі подобається анонімність, яку вона забезпечує.
Двері під’їзду відчиняє жінка у вечірньому вбранні.
Баррі прослизає повз неї до вестибюля, долає два прогони сходів, тоді йде довгим коридором до помешкання з номером 7.
Стукає в двері, чекає.
Ніхто не озивається.
Він стукає сильніше, і за мить по той бік дверей лунає ґречний чоловічий голос:
— Хто там?
— Детектив Саттон. — Баррі відступає на крок і підносить до вічка поліційний значок. — Можна поставити вам кілька запитань?
— Про що?
— Будь ласка, відчиніть двері.
Минає п’ять секунд.
Баррі вже думає: «Не пустить він мене».
Він ховає значок і відступає ще на крок, збираючись ударити ногою, коли за дверима брязкає ланцюжок і чути клацання замка.
На порозі стоїть Маркус Слейд.
— Чим можу допомогти? — питає Слейд.