— Дату призначили?
— Ну, на завтра.
— Серйозно? Вітаю.
Вони цокаються.
— Нервуєте? — питає молодий.
— Як сказати… весь час про це думаю. Але можете бути певні, підготують вони вас як слід.
— Це правда, що все без анестезії?
— На жаль, саме так. Коли ви приїхали?
— Вчора.
Амор знову згадує про сигару.
Приходить Тоня, ставить перед Баррі віскі на серветці із золотим написом: «Готель „Спомин“».
— Уже вирішили, що робитимете після повернення? — питає молодший.
Баррі пригублює свій скотч. Нотки хересу, карамелі, сухофруктів.
— Маю кілька ідей. — Амор підіймає сигару. — Покінчу із цим. — Киває на віскі. — Зменшу те. Колись я був архітектором, відмовився від одного проекту, а потім довго шкодував. Він міг би стати моїм magnum opus. А ти?
— Не знаю. Мені якось неспокійно…
— Чому?
— Це ж егоїзм, хіба не так?
— Це наші спогади. І більш нічиї. — Амор вихиляє келих. — Піду я краще похроплю. Завтра великий день.
— Так, і я піду.
Чоловіки підводяться, тиснуть руки та бажають один одному удачі. Баррі дивиться, як вони вирушають до ліфтів.
Коли він обертається до стійки, перед ним стоїть барменка.
— Що це за місце, Тоню? — запитує він, але губи якісь незвичні, і слова вимовляються мляво, незграбно.
— Сер, по-моєму, вам недобре.
Він відчуває, як у голові, десь за очима, щось розслаблюється.
Відпускає його.
Баррі дивиться на свій келих. Тоді на Тоню.
— Вінс проведе вас до номера, — каже вона.
Баррі сповзає з табурета, легенько погойдуючись, обертається і зустрічається з мертвотним поглядом лисого із забігайлівки. На шиї в нього вигадливе татуйовання у формі жіночих рук, що зімкнулися на горлі.
Баррі тягнеться по пістолет, але тепер це однаково, що ворушити рукою в сиропі, а Вінс уже обмацує його під пальтом, спритно знімає наплічну кобуру зі службовим пістолетом і запихає за пояс своїх джинсів.
Потім дістає з внутрішньої кишені телефон і кидає його Тоні.
— Поліція Нью-Йорка, — нерозбірливо белькоче Баррі.
— І я колись там працював.
— Що це за місце?
— Скоро знатимеш.
Баррі відчуває нудоту.
Вінс хапає Баррі попід руку і тягне до ліфтів за стійкою реєстрації.
Він натискає на кнопку і заштовхує Баррі в кабіну.
Потому Баррі клигає готельним коридором, а все немовби розпливається в повітрі.
Ноги плентають по м’якому червоному килиму, повз нього пропливають канделябри на стінах, із допотопних ламп ллється підсліпувате світло минулих епох і падає на дерев’яні панелі.
У світлі з протилежної стіни тінню відбивається на дверях номер — 1414 — і нібито повільно обертається навкруг дверного вічка, описуючи неквапливі вісімки.
Вони ввалюються в номер.
Вінс штовхає Баррі на величезне ліжко з балдахіном, той падає і скручується в позі зародка.
У свідомості, що згасає, майнула думка: «Розвели як останнього лоха!»
Двері в номер з ляском зачиняються.
Баррі один, не в змозі навіть ворухнутися.
Вогні засніженого міста сочаться крізь прозору штору на скляній стіні, і останнє, що бачить Баррі перед тим, як знепритомніти, — блискучі трикутники вікон у хмарочосі Крайслера, що діамантами світяться в завірюсі.
У роті пересохло.
Болить ліва рука.
Довкілля помалу яснішає.
Ремені стягують кісточки та зап’ястки, один ремінь — на поясі, другий — на грудях. У лівому передпліччі катетер — від нього й біль, — поряд металева крапельниця на колесах. Від неї до катетера відходить пластикова трубочка.
Біля стіни навпроти нього — комп’ютерний термінал і різне медичне обладнання, серед іншого тут (і це його дуже занепокоїло) колісна тумбочка з реанімаційним набором. У ніші в дальньому кутку кімнати — схожий на велетенське яйце білий гладенький предмет із під’єднаними трубками і дротами.
На табуреті біля крісла сидить чоловік, якого Баррі бачить вперше в житті. Довга скуйовджена борода, сині очі, що світяться розумом, — і якась незатишна напруженість.
Баррі намагається розтулити рот, але він ще надто млявий, щоб щось вимовити.
— Ще млоїть?
Баррі киває.
Чоловік натискає на кнопку на крапельниці.
Баррі бачить, як по трубці в катетер починає струміти прозора рідина.
Приміщення світлішає. Баррі відчуває приплив бадьорості, ніби зробив ковток еспресо, та разом зі свідомістю з’являється і страх.
— Краще? — запитує чоловік.
Баррі хоче кивнути, але не може ворухнути головою.
— Я поліціянт, — каже він про всяк випадок.