— Знаю. Я взагалі багато чого знаю про вас, детективе Саттоне, зокрема й те, що вам страшенно пощастило.
— Чому ви так кажете?
— З огляду на ваше минуле я вирішив, що не вбиватиму вас.
Чи має Баррі радіти з цього приводу? А чи цей чоловік просто грається з ним?
— Хто ви? — запитує Баррі.
— Це не суттєво. Я хочу зробити вам найбільший подарунок у житті. Найбільший з усіх, про які можна мріяти. І якщо ви не проти, — продовжує ввічливо чоловік, але ця ґречність, хоч як дивно, тільки насторожує, — перш ніж почати, я поставлю вам кілька запитань.
Розум Баррі щохвилини яснішає, у пам’яті спалахує останній спогад: неслухняні ноги клигають по килиму… готельний номер 1414… — і все знову стає на місця.
— Ви їздили до Джо та Френні Берманів як офіційна особа? — запитує чоловік.
— Звідки ви знаєте, що я там був?
— Так чи ні?
— Ні. Я вдовольняв свою цікавість.
— Хтось із ваших колег чи начальства знав про вашу поїздку до Монтока?
— Ніхто.
— Ви з кимось обговорювали свій інтерес до Енн Восс Пітерс і Джо Бермана?
У неділю Баррі згадував про них і СХП у розмові з Ґвен, але він більш ніж певен, що про це ніхто не знає. І Баррі каже:
— Ні.
На смартфоні в Баррі активовано застосунок, що відстежує місцеперебування.
Важко сказати, скільки часу він був непритомний, а якщо припустити, що зараз ще ранок вівторка, то його відсутність на роботі можуть не помічати й до вечора, до якого ще не одна година. Це в теорії. Зустрічей на сьогодні — жодних. Ні посиденьок у барі, ні спільних вечер. Може збігти і день, і два, поки в когось виникне підозра, що він прогулює не просто так.
— Мене шукатимуть, — попереджає Баррі.
— Вас у житті ніхто не знайде.
Він глибоко вдихає, намагаючись приборкати паніку, що наростає. Треба за допомогою самих лише слів і логіки переконати цього типа, щоб звільнив його.
— Я не знаю, хто ви такий, — каже Баррі. — І я гадки не маю, що тут відбувається. Але якщо зараз відпустите мене, то більше жодного слова не почуєте про мене. Можу поклястися!
Тип підводиться з табурета і йде через усю кімнату до комп’ютерного термінала. Спинившись перед величезним монітором, він клацає по клавішах. І за мить Баррі відчуває, як апарат, закріплений у нього на голові — хай би що то було, — починає дзижчати, ледь чутно, мов москіт над вухом.
— Що це? — знову питає Баррі, пульс у нього частішає, а страх паралізує здатність міркувати. — Що ви від мене хочете?
— Я хочу, щоб ви описали день, коли востаннє бачили живою свою дочку.
Сліпуча яра лють поймає Баррі, він усім тілом напружується під шкіряними ременями і щосили намагається підвести закріплену голову. Риплять кріплення. Та голова не зрушується ні на йоту. Намистини солоного поту вкривають обличчя, роз’їдають очі, а він не може навіть їх повитирати.
— Я вб’ю тебе, — погрожує Баррі.
Тип нахиляється до нього. Його обличчя зупиняється за лічені сантиметри від Баррі. В його очах — холодний синюватий вогник. Баррі чує запах дорогого парфуму, дихання віддає кислинкою присмаженої кави.
— Не сприйміть це як знущання, — каже тип. — Я хочу вам допомогти.
— Та пішов ти!
— Це ви прийшли у мій готель.
— Хто б сумнівався! І ще ви намуштрували Джо Бермана, що він має сказати мені, щоб це сталося.
— От що я вам скажу… давайте так, щоб усім було все зрозуміло. Або ви чесно відповідаєте на всі мої запитання, або помрете там, де сидите.
Ув’язненому в кріслі Баррі не лишається нічого іншого, як прийняти правила гри й залишатися живим, поки не трапиться хоча б примарний шанс на звільнення.
— Добро.
Тоді тип підіймає голову до стелі й каже:
— Комп’ютере, починай сеанс.
Комп’ютер озивається жіночим механічним голосом:
— Розпочинається новий сеанс.
Незнайомець зазирає просто в очі Баррі.
— Так, розповідайте про той день, коли востаннє бачили дочку живою, і постарайтеся не пропустити жодної подробиці.
Гелена
29 березня — 20 червня 2009 року
Гелена стоїть у тамбурі західного вантажного майданчика надбудови й застібає на штормівці всі блискавки, подумки порівнює завивання вітру зовні з голосінням привида. Цілий ранок пориви до 80 миль на годину — цілком достатньо, щоб здути з платформи людину її статури.
Із зусиллям відчинивши двері, Гелена вдивляється в сіруватий окіл косого дощу та пристібається страховим карабіном до троса, напнутого над платформою. Вона знала, що вітер сильний, але не думала, що аж такий: він ледь не валить її з ніг. Гелена нахиляється вперед, набирається духу та виходить з тамбура.