Він розкриває рота, і з нього виривається схожий на бурчання звук — гортанний і без жодного змісту, — але його звук.
Що це означає?
Раніше Баррі проживав цей спогад як глядач, котрий промотує відеофайл. Ніби кіно дивився.
Тепер він може рухатися, продукувати звуки та взаємодіяти з оточенням, і з кожною наступною секундою він має більшу владу над цим тілом.
Баррі нахиляється, опускає підніжок у кріслі. Тоді підводиться, оглядає будинок, де жив понад десять років тому. Все таке реальне, що він надивуватися не може.
Перетнувши вітальню, Баррі зупиняється перед дзеркалом біля вхідних дверей та уважно вивчає своє відображення. Волосся густіше, знову пісочного кольору і зовсім без срібла, яке останні кілька років доволі жваво обживає його чуприну, що рідішає.
Чіткі лінії підборіддя.
Жодного натяку на обвислі щоки. Ані мішків під очима, ані червоних алкогольних плям на носі.
І Баррі тільки зараз усвідомлює, на яку руїну перетворився після смерті Меґан.
Він дивиться на двері. Двері, в які щойно вийшла дочка.
Що, чорт забирай, відбувається? В готелі на Мангеттені його вбивали в деприваційному резервуарі, чи як там воно називається?
Невже це насправді?
Невже це відбувається в реальності?
Цього не може бути, але Баррі почувається так, як живий.
Він відчиняє двері та виходить в осінній вечір.
Якщо це не реально, тоді це найбільше з можливих знущань.
А раптом той тип не брехав йому? «Я хочу зробити вам найбільший подарунок у житті. Найбільший з усіх, про які можна мріяти».
Зусиллям волі Баррі повертається в цей момент. Всі питання потерплять. А зараз він стоїть на ґанку свого дому і чує шурхіт листя дуба на дворі, бачить, як вітерець хитає мотузку для білизни.
За всієї абсурдності таких припущень, Баррі повернувся у 25 жовтня 2007 року.
І зараз вечір — вечір загибелі його дочки. Вона так і не дійде до «Дейрі квін», де має зустрітися з друзями, а це означає, що до біди хвилин десять, не більше.
І в Меґан дві хвилини фори.
Баррі босий, але він і так згаяв чимало часу.
Зачинивши двері, Баррі збігає на газон. Опале листя шурхотить під ногами, він притьмом кидається в темряву.
Гелена
20 червня 2009 року
В її двері стукають. Вона навпомацки вмикає лампу й вилазить із постелі. На ній піжамні штани та чорна майка. Будильник на столі показує 9:50.
Коли Гелена переходить у вітальню і дорогою до дверей натискає кнопку на стіні, щоб підняти глухі штори, її охоплює непереборне відчуття дежавю. В коридорі стоїть Слейд у джинсах і худі, з пляшкою шампанського, парою келихів і компакт-диском. Востаннє вони бачилися кілька тижнів тому.
— От чорт, я вас розбудив, — кривиться Слейд.
Гелена дивиться на нього та мружить очі від світла, що ллється з вмонтованих у стелю світлових панелей.
— Ви не проти, якщо я зайду?
— А я маю вибір?
— Ну Гелено, будь ласка.
Вона ступає крок назад, пропускає його та йде за ним з маленького передпокою, повз ванну до вітальні.
— Що ви хочете? — питає Гелена.
Слейд опускається на підніжок величезного крісла при вікні. За вікном безкрає море.
— Мені казали, ви не ходите ні до їдальні, ні в тренажерний зал. Ні з ким не спілкуєтеся, по кілька днів не буваєте надворі.
— Чому ви не дозволяєте мені говорити з батьками? Чому не відпускаєте?
— Гелено, ви зараз не в найкращому стані. І можете зопалу прохопитися про те, що слід тримати в таємниці.
— Я вже казала, що мені треба до батьків. Мама в лікарні. Я навіть не знаю, що з нею. Батько місяць не чув мого голосу. Я впевнена, він хвилюється.
— Я знаю, зараз вам цього не зрозуміти, але я рятую вас від вас самої.
— В одне місце такий порятунок!
— Ви, Гелено, вмили руки, бо не згодні з тим напрямком, у якому я скеровую проект. А я даю вам час на зміну свого рішення.
— Це був мій проект!
— Це мої гроші.
В Гелени трусяться руки. Від страху. Від злості.
— Не хочу більше цим займатися, — каже вона. — Ви розтоптали мою мрію. Ви спаплюжили всі мої намагання допомогти мамі та іншим. Я хочу повернутися додому. Ви й далі триматимете мене тут проти моєї волі?
— Звісно, ні.
— То я можу поїхати?
— Пригадуєте, про що я запитав вас у день приїзду на платформу?
Гелена хитає головою. В очах з’являється зрадливий блиск.
— Я запитав, чи хочете ви разом зі мною змінювати світ. Ми на порозі грандіозного прориву, і все завдяки вам, вашому генію. Я прийшов сюди сказати, що в нас усе вийшло.