Гелена, стоячи за журнальним столиком, дивиться на Слейда. По її щоках котяться сльози.
— Що це ви таке кажете?
— Сьогодні найвидатніший день у вашому і моєму житті. Ми працювали задля цього дня. Тож я прийшов, щоб разом з вами це відзначити.
Слейд розкручує мюзле на пляшці шампанського «Дом Періньйон». Знявши, кидає дріт на кавовий столик. Тоді, стиснувши пляшку між ногами, обережно витягує корок. Гелена дивиться, як він розливає шампанське по келихах, ретельно наливаючи в кожен по вінця.
— Ви збожеволіли, — каже вона.
— Ще не п’ємо. Треба зачекати до… — Він переводить погляд на годинник. — Плюс-мінус до десятої п’ятнадцять. Поки чекаємо, я хочу показати вам, що було вчора.
Слейд бере з кавового столика диск і прямує до домашнього кінотеатру. Вставляє диск у програвач і накручує звук.
На екрані з’являється високий худющий чоловік, якого Гелена бачить вперше. Він лежить у кріслі спогадів. Над ним схилився Чжи Ун Черкавер і татуює літери на лівому плечі: М, І, Р, А, Н.
От здохляка підіймає руку, каже:
— Стоп!
У кадрі з’являється Слейд.
— У чому справа, Ріде?
— Я повернувся. Я тут. Боже мій!
— Ти про що?
— Експеримент спрацював.
— Доведи це.
— Вашу матір звати Сьюзен. Ви назвали ім’я, коли я сідав у яйце, і сказали, щоб я після всього назвав його вам.
Слейдове обличчя на екрані розпливається в широкій усмішці.
— І о котрій годині завтра в нас експеримент?
— О десятій ранку.
Слейд вимикає телевізор і переводить погляд на Гелену.
— І що я маю звідси зрозуміти? — питає вона.
— Я гадаю, за хвилину дізнаємось.
Вони сидять у некомфортній тиші, Гелена дивиться, як рухаються бульбашки в шампанському.
— Я хочу повернутися додому, — каже вона.
— Якщо не передумаєте, можете поїхати сьогодні.
Гелена позирає на годинник на стіні: 10:10. У помешканні така тиша, що чути, як сичить газ у шампанському. Гелена дивиться на море та міркує: хай там що, вона — пас. Платформа, дослідження — всьому «до побачення». Дідько з тими грішми, з часткою від прибутків, бо жодна мрія, жодні амбіції не варті того, що зробив з нею Слейд. Гелена повернеться в Колорадо та разом із батьком доглядатиме матір. Їй не вдалося зберегти для неї згаслі спогади чи зупинити хворобу, тож принаймні буде коло матері стільки, скільки тій відміряно.
Минає десята п’ятнадцять.
Слейд раз за разом зиркає на свій годинник, тепер в його очах легке занепокоєння, і воно наростає.
— Послухайте, — каже Гелена, — не знаю, що це мало бути, але я думаю, вам час іти. Коли буде вертоліт на Каліфорнію?
Зі Слейдового носа витікає цівка крові.
Гелена відчуває в роті іржавий присмак і розуміє, що в неї теж носова кровотеча. Вона підставляє долоню, але кров просочується крізь пальці, капає на футболку. Тоді Гелена кидається до вбиральні, хапає кілька рушників із шухляди — один прикладає до носа, а другий несе Слейдові.
Якраз у той момент, коли вона простягує рушник, в її голові, десь за очима, виникає нестерпний, ні з чим не порівнянний біль. Ніби вона одним махом ковтнула відерце морозива. Слейд, судячи з його обличчя, відчуває щось подібне.
Тепер він усміхається, показавши закривавлені зуби. Підводиться з підніжка, витирає ніс і кидає рушник під ноги.
— Ну як, прийшло? — запитує він.
Спершу Гелена думає, що Слейд запитує про біль, але ні. Вона несподівано усвідомлює, що в неї абсолютно новий спогад про останні пів години. Сірий примарний спогад. І в ньому Слейд не приходив до неї із шампанським. Там він повів її в лабораторію.
Гелена пам’ятає, як сиділа в апаратній і дивилася на героїнового наркомана, який залазив у деприваційну капсулу. Йому реактивували спогад про татуювання, а тоді вмертвили. Гелена намагалася пожбурити стілець у скло між апаратною та дослідницьким відсіком — а тепер вона тут, у своїх апартаментах, із носовою кровотечею та пронизливим болем у голові.
— Нічого не розумію, — каже Гелена. — Що це щойно було? Слейд підіймає келих із шампанським, цокається з нею та робить чималий ковток.
— Гелено, ви не просто створили крісло, яке допомагає людям знову пережити свої спогади. Ваш винахід повертає їх у минуле.
Баррі
25 жовтня 2007 року
У вікнах сусідніх будинків світяться екрани телевізорів. На вулиці — ні душі. Баррі біжить порожньою дорогою, устеленою по узбіччях опалим з дубів листям. Зараз він набагато здоровіший. У нього зовсім не болить ліве коліно: до гри в софтбол у Центральному парку, коли він травмує коліно невдалим підкатом на домашню базу, ще цілих п’ять років. І бігти легше, коли важиш як мінімум на тридцять фунтів менше.