Кидається в бокс для досліджень, різко тягне люк на себе.
Рід спокійно плаває в капсулі.
Нерухомий, як труп.
Разом зі Слейдом вони витягають його й мокрого кладуть на підлогу.
Роблять йому штучне дихання, а доктор Вілсон каже через інтерком: «Гелено, не марнуйте сил. Минуло забагато часу».
Вона однаково не спиняється, піт заливає очі, Слейд переходить через зал і зникає в кімнаті з кріслом.
Коли він повертається, Гелена вже розуміє марність намагань і більше не рятує Ріда.
Вона забилася в куток і перетравлює той факт, що вони щойно вбили людину, вбили по-справжньому.
Не просто вбили.
Це сталося через неї.
Він опинився тут через її винахід.
Слейд починає роздягатися.
— Що ви робите? — дивується Гелена.
— Хочу все виправити. — Він переводить погляд на скляну панель з однобічною видимістю, що розділяє бокс і апаратну. — Хто-небудь, виведіть її, будь ласка, звідси.
Слейд голий лізе в капсулу, і в цю мить вдираються його підручні.
— Будь ласка, докторко Сміт, ходімо з нами.
Гелена спроквола підводиться і неохоче плентається в апаратну.
Там вона сідає за Сєрґєєм і лікарем Вілсоном, які саме реактивують Слейдів спогад про гоління та поріз.
У голові в неї постійно крутиться одна й та сама думка: «Це неправильно, це неправильно, це неправильно…»
Аж поки раптом…
Вона сидить тут, у конференц-залі, зупиняючи кров з носа серветкою.
Гелена дивиться на Слейда.
Той дивиться на Ріда.
А Рід із зачарованою усмішкою витріщається кудись у порожнечу.
— Ріде? — подає голос Слейд.
Ніякої реакції.
— Ріде, ти мене чуєш?
Той повільно повертає голову до Слейда, кров стікає по губах і крапає на стіл.
— Я помер, — каже він.
— Я знаю. І повернувся в спогад, щоб урятувати…
— І це було найпрекрасніше, що я коли-небудь бачив у житті.
— Що ж ти бачив? — доправляється Слейд.
— Я бачив… — Рід намагається добрати слів. — Все-все. Бачив геть усе.
— Не розумію, що ти маєш на увазі, Ріде.
— Кожну мить свого життя. Я нісся тунелем, який був наповнений ними, і це було просто шикарно. І я побачив там один спогад, який зовсім забув. Дуже вишуканий. Я думаю, це мій найперший спогад.
— Про що він? — питає Гелена.
— Мені було два роки, може, три. Я сидів у когось на колінах, на пляжі. Я не міг обернутися, щоб побачити обличчя, але знав, що це мій батько. Ми на Кейп-Мей, на узбережжі в Джерсі, куди раніше їздили на відпочинок. І ще я знав, що за спиною мама, хоч і не бачив її, а трохи далі, у прибійних хвилях, стоїть мій брат Вілл. Пахло океаном, кремом від сонця й кексами, які продавали на набережній. — По його щоках течуть сльози. — Скільки живу, я ще не відчував такої любові. Тиша та спокій. Ти в цілковитій безпеці. Це була ідеальна мить, поки я не…
— Поки що? — питає Слейд.
— Поки я не став тим, ким став. — Рід утирає сльози й дивиться на Слейда. — Не треба було мене рятувати. Не варто було повертати сюди.
— Що ти верзеш?
— Я міг би залишитися навічно в тому спогаді.
Баррі
Листопад 2007 року
Кожен день — одкровення, кожна мить — подарунок.
Просто сидіти за одним столом з дочкою, слухати її розповідь про прожитий день здається Баррі щедрою винагородою.
Як він раніше міг сприймати такі миті як щось самоочевидне?
Він насолоджується кожною миттю: як Меґан пускає очі під лоба у відповідь на його запитання про хлопців чи як загоряється, коли мова заходить про коледжі, куди вона хотіла б вступити.
Часом Баррі пускає сльозу в присутності доньки, але йому неважко пояснити цю сентиментальність: по-перше, Баррі кинув курити, а по-друге, Меґан дорослішала, і йому, як батькові, до цього не байдуже.
Джулію це трохи насторожує. В такі моменти Баррі ловить на собі її уважний погляд. Так дивляться на перекошену картину на стіні.
Щоранку, коли після нічного сну до нього повертається свідомість, Баррі лежить у ліжку та страхається розплющити очі: ану як він знову побачить себе у своєму самотинному барлозі, а цей другий шанс розвіється мов дим.
Але щоразу коло нього Джулія, щоразу він бачить, як крізь фіранки ллється світло, і єдиним, що пов’язує Баррі з іншим життям, залишаються хибні спогади, яких він позбувся б з превеликою радістю.