— Ти що, плакав?
— Ні.
— Кого ти хочеш надурити?
Меґан — молодчина. Годину тому Баррі у свого адвоката підписав угоду про розлучення, і впродовж місяця, якщо не станеться чогось непередбаченого, суддя підпише ці документи.
Баррі добирався сюди довго і, так, більшу частину шляху справді плакав. Один з величезних плюсів Нью-Йорка — усім до лампочки твій емоційний стан, головне, щоб без крові. Лити сльози привселюдно серед білого дня — тут те саме, що вночі у спальні плакати в подушку.
Можливо, тому, що це нікого не хвилює.
А можливо, і тому, що це місто жорстоке, і кожен його мешканець проходив через щось подібне.
— Як там Макс? — питає Баррі.
— Уже ніяк.
— Що сталося?
— Макс прочитав знамення на стіні.
— Що за знамення?
— «Меґан, Меґан — трудоголічка».
Баррі замовляє собі ще мінералки.
— Ти маєш дуже класний вигляд, — зазначає Меґан.
— Думаєш?
— Ага. Вже з нетерпінням чекаю жалісних історій про твої нові знайомства.
— А я з нетерпінням чекаю, коли вони врешті почнуться.
Меґан сміється, і в мимобіжних рухах її губ Баррі на хвильку знову бачить свою дівчинку. Він нагадує:
— У неділю в тебе день народження.
— Ще пам’ятаю.
— Ми з мамою за старим звичаєм хотіли б десь посидіти з тобою.
— А це не буде дивно з вашого боку?
— Ще й як буде, але ми тільки за, якщо ти нас підтримаєш. Навіщо псувати стосунки?
— Тоді я з вами, — каже Меґан.
— Так?
— Так. Я хочу, щоб усе в нас було добре.
Після посиденьок із Меґан Баррі йде перекусити у свою улюблену піцерію — не бозна-який респектабельний заклад Верхнього Вест-Сайду, неподалік від місця його служби. Забігайлівка — так собі: поганеньке освітлення, місця лише стоячі, барна стійка по всьому периметру, і відвідувачі туляться коло неї, тримаючи в руках масні паперові тарілки з чималими кавалками піци та велетенські келихи з пересолодженими напоями.
П’ятничний вечір, гамірно — чого ще треба?!
Баррі міркує, чи не випити чогось міцного, тоді вирішує, що пиячити одинцем після оформлення розлучення — справа ница, і йде до машини.
Щасливий і схвильований, він їде вулицями свого міста, велике таїнство буття захоплює його. Він сподівається, що в Джулії так само все гаразд. Підписавши документи, він послав їй повідомлення. Написав, що радий їхньому рішенню залишитися друзями і що в разі чого вона завжди зможе звернутися до нього.
І зараз, стоячи в заторі, він перевіряє телефон: чи відповіла Джулія?
Є повідомлення від неї:
«Я рада. Дякую. Навзаєм».
Серце в Баррі повне, як ніколи в житті.
Він дивиться вгору крізь лобове скло. Транспорт не рухається, хоча на світлофорі горить зелене світло. Копи завертають машини, не пропускаючи їх уперед.
Баррі опускає вікно і кричить до найближчого копа:
— Що там коїться?
Той лише махає рукою: їдь, мовляв.
Баррі вмикає ліхтарі на радіаторі та сирену. Реакція не забарилася: до нього підбігає молодий патрульний, винувато каже:
— Вибачте, але нам наказали перекрити вулицю попереду. Повний дурдом.
— Що там сталося?
— У сусідньому кварталі жінка скочила з висотки.
— З якої?
— Он того хмарочоса, бачите?
Баррі дивиться на білу вежу в стилі артдеко, з короною зі сталі й скла, і його шлунок стискається в тугий вузол.
— Який поверх? — запитує він.
— Що, вибачте?
— З якого поверху вона стрибнула?
Повз них, виблискуючи маячками й завиваючи сиреною, проноситься швидка. Минає перехрестя й несеться далі.
— Із сорок першого. Схоже, чергове самогубство через СХП.
Баррі паркується на узбіччі та виходить з машини. Він зривається на біг і на ходу тицяє патрульним, що стоять в оточенні, поліційний значок.
Ближче до копів, медиків швидкої та пожежників, що колом обступили чорний «ЛІНКОЛЬН» із по-кіношному зім’ятим дахом, він стишує крок.
Баррі готовий до страхітних наслідків падіння тіла з висоти чотирьохсот футів, але зовнішність Енн Восс Пітерс майже не постраждала від удару. Лише тоненька цівка крові з вух і рота.
Вона лежить горілиць на зім’ятому даху, як у колисці. Ноги схрещені в щиколотках, ліва рука лежить на грудях, підперши долонею підборіддя.
Жінка ніби просто заснула.
Ангел, що впав з небес.
Не сказати, що Баррі забув. Спогади про готель, про власну смерть у капсулі та про повернення у вечір, коли загинула Меґан, завжди були десь на периферії його свідомості — скупчення посірілих спогадів.