Вони їдуть порожніми вулицями Нижнього Мангеттену, що прорізають район Нохо. Шини ковзають по слизькій бруківці.
Баррі зупиняється перед будинком Меґан, вони виходять під густий сніг.
П’ять разів він натискає кнопку домофона, але Меґан мовчить. Він повертається до Джулії.
— Ти маєш ключ?
— Ні.
Баррі починає дзвонити в інші квартири, і нарешті їм хтось відчиняє.
Меґан живе в непоказному будинку без ліфта, який звели ще до війни.
Баррі та Джулія проносяться шістьма прогонами похмурих сходів, вибігають на останній поверх і біжать далі тьмяно освітленим коридором. Квартира Меґан — у самому кінці. Велосипед дочки стоїть біля вікна, що виходить на пожежну драбину.
Баррі гамселить у двері кулаком. У відповідь — тиша. Тоді він відступає і з розгону б’є в двері ногою. Біль гострим списом пронизує ногу, але двері тільки здригаються.
Він б’є знову, цього разу сильніше.
Двері нарешті розчиняються, і вони вдираються в нутряну темряву.
— Меґан! — Баррі навпомацки знаходить вимикач, лампа освітлює маленьку студію. Праворуч ніша з ліжком — порожньо. Мінікухня ліворуч — також. Наприкінці куцого коридорчика — ванна кімната.
Баррі кидається туди, але його випереджає Джулія, голосно вигукуючи доньчине ім’я.
Перед дверима вона падає навколішки.
— Боже мій, Меґан, кохана, я тут! — голосить.
Баррі досягає кінця коридору — і йому серце падає. Меґан лежить на лінолеумі, Джулія схилилася над нею, гладить її по голові. Очі в Меґан розплющені, і на одну нестерпну мить Баррі здається, що вона померла.
Меґан кліпає.
Баррі обережно підіймає її праву руку, шукає на зап’ястку пульс. Сильний, може, навіть занадто, і дуже прискорений. У голові спалахує запитання: що саме пригадала Меґан? Мить зіткнення з двотонною машиною, що мчить зі швидкістю шістдесят миль на годину? Відключення свідомості? Чи те, що було потім? Як це воно — згадати власну смерть? На що схожі спогади про небуття? На чорноту? Ніщоту? «Неможливо, — вирішує Баррі, — це все одно, що уявити ділення на нуль».
— Меґан, — тихенько кличе він, — ти мене чуєш?
Меґан ворушиться, її очі зупиняються на Баррі, погляд стає осмисленим — вона ніби впізнала його.
— Та?
— Тут я і мама, дорогенька.
— Де я?
— У своїй квартирі, на підлозі у ванній.
— Я мертва?
— Ні, звісно, ні.
— Тут щось таке згадалося. Раніше цього не було. Мені було п’ятнадцять років, я йшла в «Дейрі квін», до друзів. Ішла, тринділа телефоном, не роззираючись, стала переходити дорогу. Пригадую ревіння двигуна. Я обернулася і бачу: фари! Пригадую удар машиною, а потім я лежу на спині й думаю: «Яка я дурна!» Сильного болю не було, але я не могла ворухнутись, і все потемніло. Я нічого не бачила та зрозуміла, що далі. Я зрозуміла, що це все, кінець. Я точно не мертва?
— Ти тут, зі мною і мамою, — переконує Баррі. — І ти цілком жива.
Очі в Меґан бігають туди-сюди, вона немов комп’ютер, що обробляє дані.
— Я вже не знаю, що тут справжнє, а що ні, — каже вона.
— Ти справжня. Я справжній. Ця мить теж справжня.
Та навіть кажучи це, Баррі не впевнений, що все так і є. Він переводить погляд на Джулію, відзначає її схожість із колишньою Джулією, тільки в її очах з’являється чорний тягар доччиної смерті.
— Які спогади здаються тобі реальнішими? — питає він у Джулії.
— Усі вони однаково реальні, — каже Джулія. — Просто я існую в тій реальності, де Меґан жива. І слава Богу, що це так! Але в мене таке відчуття, ніби я жила і там, і тут. Що ж це з нами коїться?
Баррі робить довгий видих і спирається на двері ванної кімнати.
— Там… навіть не знаю, як назвати це… там, у минулому житті, де Меґан загинула, мені дісталася справа, пов’язана із синдромом хибної пам’яті. В ній були розбіжності. І от одного вечора — якраз сьогодні — я знайшов дивний готель. Мене там чимось накачали. Коли я отямився, то вже був прив’язаний до крісла, і якийсь тип пригрозив, що вб’є мене, якщо я не розповім йому в подробицях про той вечір, коли загинула Меґан.
— Навіщо?
— Якби я знав… Я ж навіть імені його не знаю. А потім мене помістили в камеру, що повністю ізолювала від світу. Дали якийсь конячий релаксант, зупинили серце. Коли я помирав, то ніби наново переживав ті спогади, які описав, яскраві, виразні. Не знаю, як це пояснити, але свідомість мене-п’ятдесятирічного… переселилася в мене-тодішнього, де мені було тридцять дев’ять років.
Очі в Джулії стають як блюдця. Меґан сідає. А Баррі розповідає далі:
— Знаю, що це прозвучить як маячня, але я несподівано повернувся в той вечір, коли загинула Меґан. — Він переводить погляд на дочку. — Ти щойно вийшла з дому. Я побіг за тобою і наздогнав за кілька секунд до того, як ти мала переходити дорогу і потрапити під «мустанг», що летів, не скидаючи газу. Пригадуєш?