Баррі йде до холодильника, тремтячими руками відчиняє дверцята й дістає пару холодних пляшок пива.
Він сідає назад.
— І все це станеться тому, що ми наїдемо на Слейдову лабораторію?
— Так. Ви на собі відчули, що таке це крісло. Ви знаєте, що воно може. Як я розумію, Слейд із його допомогою повертає тих, кого він сам обрав, у їхні спогади. Чи хтось знає, навіщо він це робить? І подивіться на страх і на паніку, які це спричиняє. Кілька фокусів з реальністю — і людство просто збожеволіє. Ми повинні його зупинити.
— І для цього нам потрібне це крісло?
— Воно запрацює аж за чотири місяці. Що довше ми чекаємо, то більша ймовірність, що хтось знайде лабораторію Слейда раніше, ніж ми туди потрапимо. Ви вже прохопилися про неї Ґвен. Варто людям дізнатися, що крісло існує, як спогад про нього постійно буде повертатися до них, незалежно від того, у скількох часолініях вони побувають. Так само як Джулія і Меґан згадували вчора ввечері загибель Меґан.
— Спогади повернулися до них лише тоді, коли ми досягли моменту, в який я опинився в кріслі в попередній реальності. Це завжди так стається?
— Так, бо саме в цей момент їхня свідомість і пам’ять з попередньої реальності вливаються в ту, яка існує зараз. Я називаю це стикуванням, злиттям двох дат в одну.
— І що, по-вашому, ми маємо робити?
— Завтра беремо під контроль лабораторію Слейда. Знищимо крісло, програмне забезпечення, всю інфраструктуру — щоб не залишилося навіть натяку на нього. У мене вже навіть готовий вірус. Ми запустимо його до автономної мережі Слейда, щойно добудемося всередину. Вірус там геть усе відформатує.
Баррі прикладається до пляшки, і пиво знімає напругу, що тримала живіт.
— А я-майбутній з оцим планом погодився?
Гелена всміхається.
— Ну взагалі-то це наш спільний план.
— Я вважав, що ми маємо шанс?
— Чесно? Ні.
— А ви що думаєте?
Гелена стомлено відкидається на спинку стільця. Вона здається вкрай виснаженою.
— Я думаю, що другого такого шансу в нас уже не буде.
Баррі стоїть коло суцільного вікна біля Гелениного ліжка й дивиться на чорну як ніч річку та місто за нею. Він сподівається, що із Джулією все гаразд, хоч віриться в це не дуже. Коли він подзвонив до неї, вона розплакалась у слухавку, а потім відключилася і більше не відповідала на його дзвінки. Баррі здогадується, що вона якоюсь мірою вважає його винуватцем усього, що сталося.
Над небокраєм підноситься Біг-Бенд, і Баррі думає, чи звикне він колись до нього, чи ця будівля так і залишиться тут символом того, якою ненадійною може бути реальність.
Гелена підходить до нього.
— З вами все гаразд? — питає вона.
— Мені з голови не йде мертва Меґан на хіднику. Я, можна сказати, бачив її лице крізь мокре простирадло, що вони накинули на неї. Повернутися назад на одинадцять років, прожити їх знову — і це нічого не змінило в долі родини.
— Баррі, мені дуже шкода.
Він обертається до неї.
Робить глибокий вдих — видихає.
— З пістолетом доводилось мати справу? — цікавиться детектив.
— Так.
— Давно?
— Баррі-майбутній знав, що йти в будівлю Слейда доведеться лише нам двом, тож ми добряче повправлялися на стрільбищі.
— І ви точно готові до цього?
— Я створила це крісло, бо в моєї мами була хвороба Альцгеймера. Мені хотілося допомогти їй і таким, як вона. Я думала, якщо ми навчимося фіксувати спогади, то з часом навчимося й боротися з їхньою втратою. Я не хотіла, щоб крісло вийшло таким. Тимчасом воно не тільки знищило моє життя, а й знищує тепер життя інших людей. Люди втратили своїх близьких. Втратили свої життя. Навіть дітей втрачають!
— Ну, ви ж точно цього не хотіли.
— А проте… через мої амбіції цей пристрій потрапив до Слейдових рук, а пізніше — до інших. — Вона дивиться в очі Баррі. — Ви тут теж через мене. Через мене весь світ помалу божеволіє. І через мене виросла та чортова будівля, якої вчора не було. Тож мені байдуже, що станеться зі мною завтра, головне — стерти всі сліди існування крісла. Якщо заради цього треба буде вмерти — я готова.
Аж до цієї миті Баррі не підозрював, який тягар її гнітить. Як вона ненавидить себе і як їй шкода, що так сталося. Що має відчувати науковець, чий винахід руйнує спогади і час? Ціною яких зусиль удається Гелені витримати цей тягар провини, жаху, розпачу та безнадії?
— Хай там як, — каже Баррі, — а завдяки вам я бачив, як моя дочка стала дорослою.