— Даруйте за відвертість, але цього ви не мали бачити. Якщо ми не зможемо покладатися на власну пам’ять, людству кінець. Він уже настає.
Гелена дивиться на місто за річкою, і Баррі думає: «Є в цій її вразливості щось дуже-дуже незвичайне».
— Гадаю, нам обом не завадить поспати, — каже вона. — Можете зайняти моє ліжко.
— Я не збираюся лишати вас без ліжка.
— Я однаково майже завжди сплю на дивані — вмикаю телевізор і під нього засинаю.
І вона розвертається, наміряючись піти.
— Гелено…
— Що?
— Розумію, що не знаю вас по-справжньому, але, повірте, ваше життя — не тільки це злощасне крісло.
— Ні. Крісло — це я і є. Першу частину свого життя я намагалася збудувати його. Ну, а решту життя намагатимусь його знищити.
Гелена
7 листопада 2018 року
Вона лежить обличчям до телевізора, світло екрана мерехтить на її заплющених повіках, а гучність накручено так, аби лише відволікти її тривожний розум. Аж раптом щось примушує її спам’ятатися.
Вона ривком сідає на дивані. Але це Баррі: він тихенько плаче у протилежному кутку кімнати. Їй дуже хочеться втішити його, та ще зарано — вони ж майже не знайомі. А крім того, мабуть, йому зараз краще побути сам на сам зі своїм горем.
Гелена знову вмощується на подушках, диван пружинить і рипить. Вона замотується в ковдру. Як же все-таки дивно пам’ятати майбутнє.
Пам’ять про її прощання з Баррі в цій самій кімнаті, яке відбудеться за чотири місяці, ще досі відлунює болем. Вона плавала в капсулі, а Баррі нахилився до неї та поцілував. Коли він зачиняв люк, в очах його стояли сльози. В її також. У майбутньому перед ними відкривались такі перспективи, а вона вбивала їх.
Баррі, якого вона залишила, вже знає, чи вдалася Геленина задумка. Він знатиме це тієї самої миті, коли вона помре у капсулі, його реальність моментально зміниться і стане іншою — реальністю, яку зараз творить Гелена.
У ній виникає непереборне бажання розбудити Баррі-нинішнього і все йому розповісти.
Але жінка приборкує це бажання. Додай справі емоцій — і тільки ускладниш завтрашнє проникнення до лабораторії Слейда.
Та й що вона йому скаже? Що між ними проскочила іскра? Виникла хімія? Ні, нехай усе йде за планом. Головне, щоб завтра все пройшло як слід. Компенсувати шкоду, якої зазнав світ через її розум, вона не в змозі, то, може, вдасться загоїти рану, зупинити кровотечу.
Колись вона плекала грандіозні задуми: здолати наслідки хвороби, що руйнує пам’ять. Тепер, коли немає вже ні матері, ні батька, ні справжніх друзів, крім хіба що чоловіка, якого відділяють від Гелени чотири місяці недосяжного майбутнього, її мрії про глобальні перетворення змінилися глибокими переживаннями.
Як би вона хотіла знову мати змогу спокійно лежати в ліжку і нічим не картатися!
Гелена намагається заснути, розуміючи, що сьогодні їй це потрібно більше, ніж будь-якої іншої ночі в житті.
І зрозуміло, що сон не бере її.
Увечері вони тихесенько вислизають через чорний хід, добру хвилину вивчають прилеглі вулиці й тільки тоді виходять на відкрите місце. Практично весь район — занедбана глуха промзона, де майже зовсім не їздять машини та немає нічого підозрілого.
Ведучи машину через Бруклінські висоти, Баррі кидає погляд на Гелену.
— Вчора, показуючи мені своє крісло, ви обмовилися, що вже двічі його будували. Коли був перший раз?
Гелена відпиває взяту каву — її порятунок після минулої безсонної ночі.
— У початковій реальності я керувала групою з досліджень і розробок, що працювала на компанію «Іон» у Сан-Франциско. Компанію не цікавили медичні аспекти мого крісла. Для неї важили тільки розваги та прибуток від них. Я працювала до сьомого поту, але програма тупцювала на місці.
«Іон» уже був ладен закрити цю тему, як раптом у піддослідного не витримало серце, і він сконав у капсулі. Ми пережили зсув реальності, такий незначний, що ніхто нічого не помітив. Крім мого асистента Маркуса Слейда. Слід віддати йому належне: він оцінив мій винахід раніше, ніж я сама.
— І що сталося потім?
— За кілька днів він попросив, щоб я прийшла в лабораторію. Мовляв, якась там невідкладна справа. Я приходжу, в нього пістолет. Під прицілом я зайшла в систему, завантажила програму реактивування спогаду, який ми зчитували з його пам’яті. І коли я все виконала, він застрелив мене.
— Коли це сталося?
— Два дні тому, п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року. І зрозуміло, що відтоді змінилося кілька часоліній.
Баррі в’їжджає на Бруклінський міст.