Детектив всаджує кулю йому в праве плече.
Слейд задкує до панелей, випускає револьвер з рук та осідає на підлогу.
Гелена підлітає до капсули, щосили тягне донизу аварійний важіль.
Коли Баррі добігає до капсули, люк уже відчинено. Чжи Ун бовтається в солоній воді, щодуху намагаючись висмикнути катетер з лівого передпліччя.
Баррі вкладає «глок» у кобуру, витягує Чжи Уна з теплої води та жбурляє якомога далі.
Чжи Ун б’ється об підлогу і, не зводячи очей з Баррі та Гелени, стає навкарачки.
З його голого тіла на кахлі стікає вода. Футів за вісім від нього лежить револьвер Слейда. Чжи Ун кидається до нього, але Баррі готовий до цього.
Він стріляє у Чжи Уна, і майже одночасно з ним Гелена розряджає в того дробовик.
Сила пострілів відкидає чоловіка до стіни, з розпанаханих грудей витікає кров, а разом із нею — життя.
Баррі з пістолетом напоготові обережно рушає до пораненого.
Та, поки він підходить, Чжи Ун вже помирає — в осклілому погляді застигла порожнеча смерті.
Гелена
7 листопада 2018 року
Тримати Слейда на прицілі дробовика — найкраще відчуття Гелени в її розбитому на череп’я житті.
Вона засовує в кишеню руку, витягує флешку.
— Я зітру цей код до останнього рядочка. Тоді я демонтую крісло, мікроскоп…
— Гелено…
— Зараз я говорю! Після них — стимулятори. Все-все обладнання і все програмне забезпечення в цій будівлі. Зроблю так, ніби крісла не було ніколи.
Слейд спирається на підставку термінала, в очах біль.
— …скільки часу, еге ж?
— Для мене — тринадцять років, — каже Гелена. — А для вас?
Слейд неначе замислюється над її запитанням. Тим часом Баррі підходить до нього та ногою відкидає револьвер в інший кінець приміщення.
— Хто його знає? — озивається нарешті Слейд. — Коли ви розчинилися в повітрі, зникнувши з моєї платформи, — першокласна робота, до речі, я так і не зрозумів, як саме це вам вдалося, — у мене пішли роки на те, щоб наново створити крісло. Але відтоді я прожив стільки життів, що ви собі навіть уявити не можете.
— І чим же ви займалися в тих життях? — цікавиться Гелена.
— Здебільшого я просто тихо намагався розібратися, хто я, ким можу стати — в різних місцях і з різними людьми. Щоправда, деякі життя були… не дуже тихі. А в цій, останній часолінії з’ясувалося, що я більше не можу досягнути потрібної кількості синапсів, щоб записати власний спогад. Надто багато мандрів було в мене. Моя свідомість переповнена життями. Переповнена досвідом. І ось вона вже починає розсипатися. Цілих життєвих ліній я вже зовсім не згадаю, від них залишилися тільки уривчасті спогади. Готель — не перше, що я створив. Це лебедина пісня. Я збудував його, щоб інші мали змогу відчути міць того, що є (і назавжди залишиться) твоїм творінням.
Слейд робить натужний вдих і дивиться на Баррі, а Гелена відзначає подумки, що в його очах, навіть крізь явний біль, проступає непроста глибина людини, яка жила дуже довго.
— Гарний спосіб віддячити тому, хто повернув тобі рідну дочку, — докірливо говорить Слейд.
— Вона знову мертва, козел ти недороблений! Шок від спогаду про власну смерть, та ще й учорашня будівля — от вона й зірвалася.
— Мені шкода, що так сталося.
— Своїм кріслом ти тільки все руйнуєш.
— Угу, — киває Слейд, — попервах будь-який прогрес — це руйнування. Індустріальна доба принесла світу дві війни. А Homo sapiens витіснив неандертальця. Невже ти хочеш відмотати час назад і позбутися всього, що приніс нам прогрес? І чи зможеш? Прогрес неминучий. І він несе добро.
Слейд дивиться на вхідний кульовий отвір у плечі, торкається його, болісно морщиться, тоді переводить погляд на Баррі.
— Хочеш поговорити про руйнацію? Тоді що ти скажеш про тих, що замкнені у своїх крихітних акваріумах, у цій пародії на життя, на яку ми приречені через обмеженість наших органів чуття? Життя — біль. Але це зовсім не обов’язково. Чому ти мусиш миритися зі смертю дочки, якщо можеш усе переграти? Чому людина, що помирає, не може повернутися в молодість із багажем життєвих знань, а не конати в нестерпних муках? Навіщо дозволяти розігратися трагедії, коли ти можеш сягнути в минуле і запобігти їй? Не реальність ви тут захищаєте, а темницю, ілюзію. — Слейд переводить погляд на Гелену. — Чи ви цього не розумієте? Ви не можете цього не бачити. Ви відкрили нову еру людства. Еру, де нам більше не доведеться ні страждати, ні вмирати. Де можна стільки всього пережити. Повірте, коли ви проживете незліченну кількість життів, ваші погляди зміняться. Ви дозволили нам вирватися за обмежені рамки наших відчуттів. Ви — рятівниця для всіх нас. І все це перейде до нас як ваш спадок.