Альберт скручує звук.
— Треба негайно щось робити, — каже він. — Кожної миті може статися зсув, і ми опинимося в іншому світі або взагалі перестанемо існувати.
Шоу, що досі неспокійно міряв кроками лабораторію, важко опускається на стілець і питально дивиться на Гелену.
— Треба було вас тоді послухати.
— Зараз не найкращий момент…
— Я ж думав, ми із цим кріслом зробимо багато добрих справ. Я був готовий присвятити залишок свого життя…
— То все пусте. Якби ви тоді мене послухали і знищили крісло, то тепер ми були б безпорадні.
Шоу зиркає на телефон.
— Сюди їдуть мої боси.
— Скільки ми маємо часу?
— Вони вилітають із Вашингтона, тож хвилин тридцять маємо. Хочуть усе взяти під свій контроль.
— Нас звідси кишнуть на раз-два, — каже Альберт.
— А давайте відправимо Тімоні в минуле, — пропонує Шоу.
— В який момент? — уточнює Альберт.
— До того, як хакнули сервери Слейда. Тепер, знаючи, де стоїть будівля, ми можемо провести рейд раніше. Хакери не дістануться до комп’ютерів, і ми залишимось єдиними у світі власниками крісла.
— Допоки не настане цей момент, — виправляє Альберт, — і світ не згадає весь хаос, що розігрався цього ранку.
Гелена додає:
— А ті, хто зараз володіє кріслом, збудують його наново, відштовхуючись від своїх хибних спогадів. Як зробив Слейд. Без креслень буде важче, але не сказати, що це неможливо. Ну й знадобиться більше часу.
Гелена підводиться і йде до термінала, надягає шолом і сідає в крісло.
— Що ви робите? — питає Шоу.
— А на що це, по-вашому, схоже? Радже? Ти мені допоможеш? Потрібно картографувати спогад.
Радж, Шоу та Альберт переглядаються, сидячи за столом.
— Гелено, що ви робите? — знову питає Шоу.
— Витягаю нас із халепи.
— Як?
— Джоне, трясця, — скипає Гелена. — Можна просто послухатися? У нас часу кіт наплакав! Я була біля вас, давала поради, грала за вашими правилами. Тепер ваша черга грати за моїми.
Шоу зітхає, здуваючись. Вона чудово розуміє, як це боляче — відмовитися від перспективного крісла! Річ не просто в розчаруванні від утрати наукових і гуманітарних можливостей, які воно могло б принести в ідеальному світі. А в розумінні порочності людства, через яку ми ніколи не дозріємо до володіння такою міццю.
— Гаразд, — киває він нарешті. — Радже, запускай те крісло.
Це перший непідробний смак свободи, який відчула дівчина.
Вона виходить у передвечірню годину з двоповерхового фермерського будинку і залазить у синьо-білий «шевроле сільверадо» 1978 року випуску — єдину машину в їхній родині.
Вона не дуже й сподівалася, що на шістнадцять років — які їй виповнилися два дні тому — батьки подарують їй автомобіль. Вона планує, що наступного літа працюватиме дитячою доглядачкою та рятувальницею на пляжі та заробить грошей на власну машину.
Батьки стоять на ґанку, що трохи просідає, і з гордістю спостерігають, як вона вставляє ключ у замок запалювання.
Мама увічнює цю мить на поляроїді.
Мотор з ревінням оживає, а її дивує порожнеча в салоні.
Ані батька на пасажирському сидінні.
Ані матері між ними.
Тільки вона одна.
Можна слухати музику, що подобається їй, і на такій гучності, яка їй подобається. Вона може поїхати куди завгодно і як завгодно швидко.
Але вона нічого того не робитиме.
Її зухвалий план на перший виїзд: здійснити відчайдушний рейд у сповнені пригод далекі нетрі магазину на заправці, за півтори милі від дому.
Відчуваючи приплив енергії, вона врубає передачу й неквапно розганяє пікап по під’їзній доріжці, вистромивши у вікно ліву руку, щоб помахати батькам.
Путівець перед їхнім будинком порожній.
Вона виїжджає на нього та вмикає радіо. Університетська радіостанція в Боулдері ганяє нову пісню Джорджа Майкла, і вона на повен голос підспівує, пролітаючи повз поля, назустріч майбутньому, що здається близьким, як ніколи. Хтозна, може, воно вже настало.
Удалині з’являються вогні заправки, вона знімає ногу з акселератора і в цю мить відчуває пронизливий біль у голові за очима.
Перед очима все пливе, серце в грудях оглушливо бухкає, і вона ледве не врізається в одну з бензоколонок.