— Східний бік — чисто!
— Не може бути. Ми бачили, як вони забігали в будинок. Шафи всі перевірили? Під ліжками дивилися?
Баррі бачить, як Гелена набирає останню цифру на підсвіченому дисплеї.
У передпокої, а може, і далі, чути деренчливе дзижчання поворотних механізмів. Баррі й Гелена переглядаються, засуви відмикаються один по однім зі звуком приглушених пострілів.
З іншого боку від потаємного входу чути жіночий голос:
— Ви чули?
— Це там, за стіною.
І шарудіння рук облицювальним каменем. Гелена відсуває важкі двері. Баррі переступає за нею поріг і потрапляє в інше темне місце саме тоді, коли за ними з тріском розчиняються потаємні двері.
— Там щось є! — кричить невидимий солдат.
Гелена тягне двері на себе, із внутрішнього боку набирає на клавіатурі код, блокуючи двері, і десять потужних засувів із ляском стають на місця.
Коли вона знаходить вимикач, світло вихоплює з пітьми клаустрофобні металеві сходи, які на тридцять футів опускаються під землю.
Вони спускаються сходами, унизу холодніше.
Солдати гамселять у металеві двері.
— Вони зайдуть, це лише питання часу, — каже Баррі.
— Тоді поспішаймо.
На глибині трьох поверхів сходи закінчуються дверним отвором, за яким лабораторія площею дві тисячі квадратних футів.
У ній вони провели більшу частину свого часу за останні півтора десятка років. Це справжній бункер із системою рециркуляції та очищення повітря, автоматичним електропостачанням від сонячних батарей, кухнею, спальнями й запасами продуктів та води на цілий рік.
— Як твоя нога? — запитує Баррі.
— Нічого їй не зробиться!
Вона, кульгаючи, минає крісло Імса, переобладнане на крісло пам’яті, та опиняється у тій частині лабораторії, де вони знімали ментограми та досліджували механізми появи хибних спогадів.
Гелена сідає за термінал і завантажує програму реактивації пам’яті, яка в них завжди напоготові — на випадок таких-от ситуацій. Ментограму зроблено раніше, — перша самостійна поїздка Гелени на автомобілі в день її шістнадцятиліття, — тому вона одразу вирушає до деприваційної капсули.
— Я думав, у нас сьогодні буде більше часу, — каже Баррі.
— Я теж.
Нагорі гримить вибух, від якого труситься підлога та здригаються стіни. Зі стелі, як снігова пороша, сиплеться гіпсовий пил.
Баррі кидається через усю лабораторію до сходів. Тут у повітрі повно куряви, але ні голосів, ні кроків ще не чути.
Коли він повертається до лабораторії, Гелена вже стягнула сорочку, топ і знімає шорти.
Ось вона перед ним, гола-голісінька, застібає шолом. По правій нозі тече кров, на щоках блищать сльози.
Баррі підходить до дружини, обіймає її, аж тут фундамент їхньої підземної лабораторії струшує черговий вибух.
— Не пропусти їх сюди, — просить Гелена.
Вона змахує сльози та цілує його. Баррі допомагає їй залізти в капсулу.
Коли Гелена лягає у воду, він дивиться на неї згори вниз і каже:
— Чекатиму на тебе в тому барі, в Портленді, у жовтні дев’яностого.
— Ти ж мене навіть не впізнаєш.
— Моя душа впізнає твою душу. Будь-коли.
Баррі зачиняє люк, іде до термінала. На мить запановує тиша, яку порушує лише гудіння серверів.
Баррі запускає програму реактивації та відкидається на спинку крісла, намагаючись зосередитися на тому, що відбуватиметься далі.
Знову лунає вибух, такий сильний, що бетонні підлога та стіни вкриваються тріщинами.
«Бомбу вони там з вертольота скинули, чи що?» — міркує Баррі.
З вентиляційних отворів валить дим, світло на стелі починає мерехтіти, але запущена програма реактивації працює без збоїв.
Він повертається до сходів — єдиного входу до лабораторії.
Тепер він чує голоси, що долинають зверху, бачить хиткі промені світла, що пробиваються крізь куряву та дим.
Вони висадили двері бункера, їхні черевики гупають по металевих сходах.
Баррі грюкає дверима до лабораторії та бере на засув. Це звичайні металеві протипожежні двері — такі, напевне, й плечем можна вибити.
Баррі вертається до термінала, вивчає Геленині показники. Її серце не б’ється вже кілька хвилин.
З того боку чимось сильно б’ють у двері.
І знову б’ють.
І ще раз.
Автоматна черга і знову удар по металу — ногою, плечем чи тараном.
Двері, хоч як дивно, витримують.
— Ну, давай, — квапить Баррі.
Він чує голоси на сходах, а потім — оглушливий вибух, від якого аж дзвенить у вухах. Граната або динамітна шашка.
Дверний отвір застеляє стіна диму, з неї з’являється солдат. Він переступає відкинуті вибухом двері та бере на мушку Баррі.