«Нам стало надто легко знищити самих себе».
Баррі з останніх сил тримається на ногах.
Коліна в нього підгинаються. Він падає.
Ось він сидить посеред вулиці перед пожежним депо, спостерігає, як палає світ, і намагається не піддатися болю.
Збігло кілька хвилин, відколи він вийшов з лабораторії.
Гелена помирає в капсулі.
Він помирає тут.
Баррі лягає на тротуар і спрямовує погляд угору — на чорне небо, на вогонь, що з нього сиплеться.
Потилицю гострим ножем пронизує яскравий спалах болю, і він відчуває полегшу та розуміє, що кінець не за горами: мозок Гелени заливає ДМТ, вона лине до спогаду, в якому шістнадцятирічна дівчина йде до синьо-білого «шевроле», і попереду — ціле життя.
Вони зроблять все це знову, і хочеться вірити, що наступного разу їм пощастить більше.
Поступово палаючі часточки сповільнюють падіння, поки врешті зависають навкруг Баррі міріадами світних комах.
Йому зимно та волого.
Він відчуває запах моря.
Чути плюскіт хвиль, які б’ються об камені, над водою розносяться крики птахів.
Зір нарешті повертається в норму.
За сто ярдів од нього нерівна берегова лінія, над сіро-синіми водами клубочиться туман, ховаючи ялини, які тягнуться вдалині вздовж берега рядком, що його вивів невидимий каліграф.
Біль в обгорілому обличчі, який мучив Баррі, зник.
Баррі сидить у морському каяку, одягнутий в гідрокостюм. Він тримає на колінах весло, витирає кров з носа і намагається зрозуміти, де він.
І де Гелена?
Чому він ще не має спогадів із цієї часолінії?
Він лежав на дорозі перед їхнім будинком у Денвері якихось кілька секунд тому і, корчачись від болю, спостерігав, як з неба падає вогонь.
Тепер він… та байдуже де він тепер! Його життя — як сон, що перетікає з однієї реальності в іншу, спогади стають реальністю, реальність перетворюється на кошмар. Усе, що відбувається зараз, — справжнє, але швидкоплинне. Пейзажі та емоції постійно змінюються, однак у цьому присутня своя перекручена логіка — сновидіння, що має сенс, поки ти спиш.
Баррі занурює весло у воду та спрямовує каяк уперед.
Перед очима з’являється затишна бухта. Берег, порослий темними смереками з поодинокими мазками беріз, у цьому місці плавно йде вгору впродовж кількох сотень футів.
Біля підніжжя пагорба серед смарагдово-зеленої трави стоїть будинок, оточений кількома меншими будівлями: два гостьових будиночки, альтанка, а біля берега — приплав із човном.
Баррі запливає в бухту, набираючи хід, скеровує каяк до берега по кам’янистій мілині. Коли він незграбно вилазить із човна, з’являється самотній спогад: він сидить за стійкою у тому самому портлендському барі, а Гелена — уже втрете в їхньому повторюваному житті — примощується на табурет біля нього.
«Бачу по очах, що хочете пригостити мене випивкою».
Як дивно мати три відмінних спогади про те, що, по суті, є одним і тим самим моментом у часі.
Баррі босоніж проходить кам’янистим берегом, заходить у траву, готовий до того, що його накриє хвилею спогадів, але сьогодні вони запізнюються.
Будинок має кам’яний фундамент, а дерев’яні стіни посіріли за десятки років — від сонця, солі, вітру та суворих зим.
Через двір до Баррі мчить здоровенний пес. Це шотландський оленячий хорт, у нього така сама блякла масть, як колір дощок, якими обшито будинок. Пес радісно пускає слину, вітаючи Баррі, стає на задні лапи, зазирає господарю в очі, намагається лизнути обличчя.
Баррі підіймається по східцях на терасу, з якої відкривається шикарний вид на бухту й на море за нею.
Відчинивши розсувні скляні двері, він заходить у теплу вітальню, в центрі якої стоїть вимурований з каменю камін, що крізь стелю проходить наскрізь увесь будинок.
У каміні палає невеличке полум’я, наповнюючи вітальню приємним запахом диму.
— Гелено?
У відповідь тиша.
Будинок німує.
Баррі минає кухню, стилізовану під французьку старовину: непідбиті поперечини, величезний стіл із набором м’ясних ножів, поставлений між двома лавами.
Далі — довгим темним коридором, почуваючись незваним гостем у чужому домі.
У глибині будинку Баррі зупиняється на порозі затишного, хоча й захаращеного кабінету. Дров’яна піч, вікно, що виходить на ліс, старий стіл серед кімнати, який просів під завалами книжок. Поруч дошка, списана хитромудрими рівняннями та схемами — часолініями з відгалуженнями, судячи з вигляду.
Миттєво з’являються спогади.