Для нього їхні стосунки щораз починаються в портлендському барі, де їй двадцять, а йому двадцять один.
Вони проводять разом двадцять дев’ять років, для нього кожен цикл — щось нове (до настання судного дня, коли до нього повертаються спогади з попередніх часоліній), тоді як Гелена живе з одним і тим самим чоловіком уже вісімдесят сім років, знову і знову проживаючи один і той самий відрізок — від двадцяти до сорока дев’яти років.
Ті самі суперечки.
Ті самі страхи.
Та сама метушня.
Те саме… все.
І жодних несподіванок.
Лише тепер, у цю коротку мить, вони стають рівними. Гелена раніше намагалась йому пояснити, але він розуміє її тільки тепер, і це знання нагадує йому сказане Слейдом у лабораторії його готелю перед самою смертю: «Коли ви проживете незліченну кількість життів, ваші погляди зміняться».
Може, Слейд мав слушність. Не зрозумієш себе по-справжньому, не проживши багатьох життів. Може, він і не був повним психом.
Гелена ступає крок до кімнати.
— Ти готова? — запитує Баррі.
— Та, дідько, розслабся хоч на хвильку! Ніхто не посилатиме ракет на узбережжя штату Мен. Нас накриє радіоактивними опадами з Бостона, Нью-Йорка та Середнього Заходу, і то за кілька годин.
Вони не раз сперечалися з приводу саме цієї миті — коли в останні кілька років остаточно зрозуміли, що не знайдуть у цьому циклі потрібного рішення. Баррі пропонував обрізати цю часолінію, а Гелену відправити назад ще до того, як світ пригадає свій жахливий кінець у попередній часолінії та заново переживе його в цій.
Однак Гелена була проти: мовляв, якщо існує бодай найменша вірогідність, що хибні спогади можуть не повернутися, то гра вартує свічок.
Та був ще важливіший момент: їй хотілося побути з тим Баррі, який уже пам’ятав і попередні часолінії, і те, через що вони пройшли разом, хоч би й недовго. І він, по правді кажучи, теж хотів цього.
Це єдиний момент в усьому їхньому спільному існуванні, коли вони можуть бути разом по-справжньому.
Вона підходить до вікна, стає біля нього.
І починає пальцем витирати написане на склі.
— Усе коту під хвіст, еге? — запитує вона.
— Треба було нам їхати в CERN.
— Ну, а якби твоя теорія кротових нір підтвердилася? Що тоді?
— Я схильний вважати, що, якби ми змогли зрозуміти, як і чому крісло здатне повертати нашу свідомість у спогади, нам було б легше докопатися до того, як зупинити хибні спогади.
— А тобі не спадало на думку, що це з галузі непізнаваного?
— Ти втрачаєш надію?
— О, любий мій, вона утрачена давно і незворотно. Навіть якщо відкинути мої страждання, щоразу, повертаючись, я знищую свідомість шістнадцятирічної дівчинки, що йде до машини, назустріч першій миті справжньої свободи. Я вбиваю її знову і знову. Вона не має шансу прожити власне життя. Через Маркуса Слейда. Через мене.
— Тоді давай я буду сподіватися за нас обох. Хоча б якийсь час.
— Ти й так це робиш.
— Давай я візьму це на себе.
Вона уважно дивиться на Баррі.
— Ти досі віриш, що ми знайдемо спосіб усе виправити?
— Так.
— Коли? В наступній часолінії? Чи, може, у тридцятій?
— Так дивно, — каже Баррі.
— Що?
— Я зайшов до цієї кімнати п’ять хвилин тому і не мав уявлення, що означають ці рівняння. Потім раптом у мене з’являється спогад із цієї часолінії, і я бачу, що розуміюся на диференціальних рівняннях із частинними похідними. — У нейронній структурі мозку Баррі раптом спалахує фрагмент розмови в іншій часолінії, і він каже: — Ти пам’ятаєш, що казав нам Маркус Слейд, коли ми тримали його на мушці в тому готелі?
— Ти ж, мабуть, розумієш, що з моєї дзвіниці то було майже сто років і три часолінії тому?
— Ти сказала йому, якщо світ дізнається про існування крісла, то це знання вже неможливо буде знищити. І саме із цим ми зараз боремося. Пригадуєш?
— Дуже туманно.
— А він сказав, що ти зашорена, не бачиш поки всього і не зможеш побачити, не пройшовши тим самим шляхом, що й він.
— Він був психом.
— Я тоді теж так думав. Але відмінність між тобою в тій першій часолінії і тобою теперішньою разюча. Ти опанувала цілі царини науки, прожила не одне таке життя, про які Гелена-перша навіть мріяти не могла. Ти бачиш світ таким, яким вона його в житті не бачила! І те саме зі мною. Хто знає, скільки життів прожив Слейд і що він з них виніс? А що як він і справді знайшов якийсь вихід? Якусь лазівку, що дозволила обминути проблему хибних спогадів? Щось таке, на що в тебе, перш ніж ти все це сама зрозумієш, піде ще казна-скільки циклів? Що як ми постійно випускаємо з уваги щось дуже важливе?