Щоби знайти дівчат, Вулф нас і винаймає. Це все тому, що в нього повно грошей, і таким чином він сподівається здобути голоси виборців. Еслінгер, який має найбільше шансів на перемогу, вдається до послуг місцевого детективного бюро, яким володіє така собі Одрі Шерідан. Копи, добре знаючи Старкі, котрого вони підтримують і який врешті-решт й буде обраний, взагалі не працюють над викраденням. Вони вважають, що якщо дівчата не будуть знайдені, це зменшить шанси Еслінгера та Вулфа — адже ті пообіцяли знайти їх. Така суть справи. Ви би бачили ту опозицію! Ніхто не любить Вулфа, а, відповідно, й мене. Якщо б я не був обережний, то давно би отримав каменем по голові. Я навідав Мак-Артура, але його дружина виставила мене за двері. Один із людей Старкі стежив за мною і навіть підкинув записку з погрозами. Тед Еслінгер, син Макса Еслінгера, знайомий з усіма трьома дівчатами, доконче хоче їх знайти — і йому байдуже до результатів виборів. Минулої ночі він з’явився у мене разом із Мак-Артуром і запропонував допомогу. Він вважає, що дівчат викрав Старкі для того, щоб нашкодити і батькові, і Вулфу. Це може бути й правдою, хоча тут дещо не сходиться. Усе вказує на це, але поки я не опрацюю всі версії, не схильний триматися цієї. Якщо коротко, то всіх трьох дівчат сфотографували на вулиці і видали квитанції, щоб ті забрали свої світлини в місцевому фотоательє, яке належить Старкі. В день свого зникнення всі дівчата ходили туди. Їх цілком могли там вбити, але я поки що не розумію, як їх могли звідти вивезти. І ще — якщо їх справді вбили, то де ж їхні тіла?
Справи погіршилися минулої ночі. Напередодні зникла ще одна дівчина. Про це мене поінформував Тед Еслінгер. Покладаючись на інтуїцію, я вирушив у те фотоательє та у вікні побачив збільшену фотографію зниклої дівчини, Мері Дрейк. Надто все гладко? І я так подумав. Виглядає як підстава. Я зайшов всередину, і поки усе там оглядав, так і не знайшовши нічого суттєвого, в ательє прибуло троє людей Старкі. Не можу стверджувати офіційно, що то були люди Старкі, але майже готовий заприсягтися, що так воно й було: вони увірвалися, зірвали з вітрини фотографію, замінили її іншою та поїхали.
Вже виходячи, в коридорчику біля чорного виходу, на підлозі, я помітив носовичок із ініціалами „М.Д.“. Я певний, що його там не було, коли заходив. Можливо, я й помиляюсь, але не думаю, що міг його не помітити, заходячи в приміщення. Його могли підкинути, поки я був усередині. Все, що стосується „Вуличного фото“, щось занадто гладко складається в одну картинку. Це може бути підстава, задумана самим Вулфом або Еслінгером, щоби дискредитувати Старкі. Найвірогідніше, це справа рук Еслінгера, оскільки саме його син навів мене на це ательє. А вже чи Тед працює самостійно, чи він лише маріонетка в руках батька, я поки що не знаю. Здається, він непоганий хлопчина, але мушу ще придивитися до нього. З іншого боку, це може бути і план Старкі — викрасти дівчат. Поки що я ні до чого не схиляюсь.
Діксон, редактор „Кренвільського вісника“, показував мені світлини тих трьох дівчат, зроблені фотографом „Вуличного фото“ просто неба. Щойно я зрозумів, який потужний спротив матиму в місті, відразу навідав Діксона, але мені вдалося з’ясувати лише одну річ до того, як йому хтось зателефонував і звелів стулити пельку. Діксон таки визнав, що Еслігнер не вірить у те, що Одрі Шерідан вдасться розкрити справу. Він найняв її лише для прикриття.
Знайшовши хусточку, я знову вирушив у редакцію. Але якась невідома жінка дісталася туди раніше за мене. Я наткнувся на неї в редакційному коридорі, і вона застосувала проти мене один із прийомів джиу-джитсу. Поки я був непритомний, вона витягла у мене з кишені хусточку. Пізніше я з’ясував, що Діксона задушили — хтось надто тісно затягнув йому на шиї мотузку. З моменту його смерті ще й десяти хвилин не минуло, як три фотографії зникли. Жінка не могла задушити його і забрати фотографії, адже це — не жіночий спосіб убивства. Хоча майстриня джиу-джитсу — також щось нове. Тих трьох фотографій та носовичка було б цілком достатньо, щоби справою зайнялося ФБР, але тепер їх у мене нема. Тією жінкою могла бути як Одрі Шерідан, так і будь-хто зі спільниць Старкі. Я цього ще не знаю, але маю намір з’ясувати. Але та жінка мене розвела, як дитину.
А цього ранку до мене завітав сам Мейсі зі своїм підлеглим. Вони діяли грубо, але зазнали невдачі. Вони гадали, що в мене є якісь вагомі докази. Певно, ті три фотографії та носовичок. Принаймні, вони шукали так, наче сподівалися знайти щось конкретне. Я зблефував, сказавши, що в мене є дещо на Старкі — бо, якщо хочу залишитись живим, повинен змусити їх так думати.
Вони оповіли мені, що Діксон помер від серцевого нападу. Цьому можуть бути два пояснення: 1) його вбив Старкі, щоб заволодіти фотографіями, а поліція його покриває; 2) хтось дуже не хоче, щоб стало відомо ще й про четверте викрадення. А вбивство редактора міської газети — більша сенсація, ніж викрадення простої робітниці. Старкі і Мейсі хочуть викликати в місті справжню паніку.
Невдовзі в Кренвілі має трапитися щось таке, що підірве його зсередини. А коли це врешті станеться, люди відреагують гранично жорстко. Сподіваюсь, ви виставите Вулфу додатковий рахунок за роботу в екстремальних умовах? Мені б не хотілось бути вбитим за нашими звичайними розцінками. Та й взагалі мені б цього не дуже хотілося. Щойно вдасться щось з’ясувати, я вам негайно повідомлю. Якщо маєте ароматичну паличку — саме час її запалити, бо мені зараз не зашкодить будь-яка підтримка — навіть спіритична!»
Я саме підписувався під усім цим, коли задзвонив телефон. Це був Тед Еслінгер.
— Привіт! — сказав я йому.
— Чи вдалося вам щось розкопати? — його голос був ледь чутний і лунав наче здалека.
— Ще ні, але це не означає, що не знайду, — я не був певний, але мені здалося, що нас підслуховують. — Не говорімо про це зараз. Я сьогодні до вас загляну. Але є дещо, що я хотів би знати вже. Чи є в місті жінка, котра володіє прийомами джиу-джитсу?
— Що? — в його голосі почулося здивування. — Що ви сказали?
Я повторив запитання.
— Джиу-джитсу?
— Так, — підтвердив я.
— Звісно ж! Одрі Шерідан колись цим займалася: її навчив батько. Але не знаю, чи вона все ще це пам’ятає. А чому ви питаєте?
— Та так, нічого, — відповів я й поклав слухавку.
Вдруге перетнув зелений газон, зайшов під той самий цегляний портик із гострим дахом та подзвонив у двері. Той самий спостережливий служник знову безшумно відчинив двері.
— Доброго ранку, сер! — привітався він. — Містер Вулф у себе.
Я пройшов за ним у хол.
— Зачекайте-но хвильку, — і він вийшов.
Крізь зачинені двері кабінету міс Вілсон долинало клацання її друкарської машинки. У холі приємно пахло свіжими квітами. Французькі вікна в кінці коридору, що вели в сад, були відчинені.
Служник повернувся.
— Сюди, будь ласка, — сказав він.
Я пройшов за ним у кабінет Вулфа.
Служник негучно оголосив:
— Містер Сп’юек! — і зачинив за мною двері.
Вулф сидів біля відчиненого вікна. Його тонкі губи стискали зеленкувату сигару. Невеличкий стіл поруч із ним був завалений паперами. У жирній руці він також тримав якісь документи.
— То ви їх знайшли? — гаркнув він, щойно двері зачинилися.
Я присунув стільця і зручно всівся.
— Розставімо всі крапки над «і», — коротко сказав я. — Ви вправі мене наймати, але я нічим не зобов’язаний ані вам, ані будь-кому іншому.
Він витяг із рота сигару і злобно витріщився на мене.
— Що ви хочете цим сказати?
— Поводьтеся зі мною коректно! — відповів я, великим пальцем дістаючи сигарету з пачки «Лакі страйк». — Якщо хочете, щоб я на вас працював, поводьтеся відповідним чином.
Я витяг сигарету та неквапно розпалив її.
Він провів рукою по коротко стриженому волоссю.
— Чорт забирай! — вигукнув він. — Ще одна дівчина зникла! За що, ви думаєте, я вам плачу?
Але тон його став м’якіший.