Через скло кабіни він бачив вертоліт Рембо. Рембо був весь у крові.
Траутмен зрозумів, що Рембо його бачить. Вони з розумінням кивнули один одному.
РОЗДІЛ 24
Пролетівши повз пінну подушку на посадковому майданчику, Рембо повів вертоліт в ангар, де й посадив його. Медики та пожежні кинулися до вертольота. З відчинених дверей вийшов Рембо, тримаючи в руках кулемет М-60. Він виглядав таким розлюченим, що всі мимоволі відступили.
Один із медиків заглянув у вертоліт і охнув, побачивши, що там усе залите кров’ю.
Із ран Рембо теж текла кров, і коли він ішов, вона капала, залишаючи слід.
Поруч з ангаром приземлився другий вертоліт. Солдати оточили Рембо, навівши на нього дула своїх автоматів. З гучномовця почувся голос Траутмена:
— Усім кинути зброю. Повторюю, киньте зброю. Це наказ дуже сердитого полковника.
Рембо повернувся й подивився на вертоліт — біля відчинених дверей стояв Траутмен і тримав під прицілом кулемета солдат.
З його погляду Рембо зрозумів усе.
Траутмен сказав:
У мене дві дочки. Я їх люблю. Повір, я ними дуже задоволений. Але якби в мене був син, я б хотів, щоб він був таким, як ти.
Мій батько, — відповів Рембо, — був п’яницею та бив маму. Я був радий піти в армію. Але якби в мене був нормальний батько, я б хотів, щоб він був таким, як ти.
Вони дивилися один одному у вічі. Рембо зрозумів, що отримав від Траутмена дозвіл.
Натиснувши на спусковий гачок, він направив свій М-60 на панелі керування комп’ютером, на радар, на інші прилади.
Усе було рознесено вщент.
Рембо навів кулемет на Мердока. Той, зігнувшись, стояв біля стіни.
Ти! — закричав Рембо, — і такі, як ти — найстрашніші люди. Через таких, як ти, я потрапив сюди перший і другий раз. І обидва рази мене зрадили! Вам дуже не хотілося, щоб я переміг того разу. А цього разу ти зі шкіри ліз, щоб стати мені на заваді. Але я переміг. Переміг!
Гей, послухай, — пробелькотів Мердок, — притискаючись до стіни. — Не треба плутати мене з тими, хто віддає накази. Я ж лише посередник. Я просто…
Інструмент, — закінчив Рембо. — Просто інструмент, щоб ти здох… — Він підняв кулемет. — Знаєш, що я з такими роблю?
Почекай, я ж повинен…
Що?
Я повинен усе пояснити.
Поясни, поясни! Що люди, такі як ти і ті брудні політикани, які лише віддають накази, робили б набагато менше воєн, якби їм доводилося самим воювати.
Ну… Звичайно… Якщо ти так кажеш. — Мердок забився в самий кут. — Звичайно… Ти правий…
Я можу сказати лише це.
Рембо підняв кулемет, направив його на Мердока й натиснув на спуск.
Пролунав хлопок.
Мердок наклав у штани.
Там залишилися ще інші полонені, —сказав Рембо, — ти їх усіх відшукаєш… Або я відшукаю тебе… І тоді… Тоді, можливо, ця війна справді закінчиться.
Він кинув кулемет, повернувся та пішов…..До Траутмена.
РОЗДІЛ 25
Вони мовчки дивилися один одному в очі.
У Штатах, у в’язниці, — сказав Траутмен, — я питав тебе, чого б ти хотів. Пам’ятаєш, що ти відповів?
Рембо кивнув.
Я хотів, щоб хто-небудь сказав мені…
Отож, я кажу тобі зараз: ти молодчина, Джоне!.. Ти все правильно зробив.
У Рембо перехопило подих.
Ну, а далі що?
Не знаю.
Хочеш, щоб із тобою хтось був?
Так. Але тільки… — Його буквально нудило від спогадів про те, через що йому довелося пройти. — Не зараз.
Розумію… Зараз тобі треба показатися лікарям. Але тобі; не здається, що… що тепер-то все скінчилося? Ти переміг. За це ' ти отримаєш другу медаль Пошани. Такого ще ніколи не було.
Рембо повернувся до полонених, яких виносили на носилках із вертольота.
Це вони заслужили медаль.
А ти?
Я? Хіба ти не пам’ятаєш, чому вчив нас? Головне — зуміти… вижити.
І це все?
Останнє питання нагадало йому про Коу — вона теж це запитувала.
Усе, — відповів Рембо. — А що ж іще?
Бенкс, лежачи на носилках, підняв великий палець.
Молодчина, Рембо!
РЕМБО III
Духовне протистояння настільки ж жорстоке, як і протистояння людей. Але право вершити суд належить одному Господові.
ЧАСТИНА І
РОЗДІЛ 1
Життя є страждання.
Роздумуючи над першою з чотирьох істин Будди, Рембо стискав у руках гладку дугу бамбукового лука, величезного й дуже старого. Він уперся нею в лівий бік, закрив очі, зробив вдих, видих, намагаючись угамувати душевне сум’яття. Мускули на його тілі перекочувалися, могутні груди здіймалися, як ковальський міх. У пам’яті вже не існували шпилясті дахи буддійського монастиря в Бангкоку, Таїланд. Так само перестали існувати для очей. Не було й оздоблених вигадливим орнаментом золочених шпилів храмів, відблисків заходу в черепиці та мармурі.