Але деякі відчуття реального світу все-таки не залишали. Дзвонили вітряні дзвіночки. Ніздрі відчували аромат пахощів. Бід лука йшла сила, що вселяла жах. Доведений до знемоги неможливістю позбутися всіх відчуттів реальності, Рембо відкрив очі й зосередився на цілі.
А це була шестифутова квадратна деревина, увіткнута в тугий і товстий пучок соломи на гладкій стіні за тридцять ярдів від нього. Рембо не відриваючись дивився на цю деревину, поки вона не стала збільшуватися в розмірах і не поплила в його бік, заповнюючи собою все поле зору. Він більше не чув брязкоту дзвіночків, не відчував аромату пахощів, не відчував ваги лука. Перестали існувати і гостроверхі дахи монастиря, і відблиски заходу, і ченці-буддисти, які читали вечірні молитви. Була тільки ціль. І страждаюча душа самого Рембо.
Усе життя є страждання — учив Будда.
Рембо добре засвоїв цей урок. Різні шрами вздовж і впоперек спини та грудей, зубцюватий шрам, що перетинав правий біцепс, шрам на лівій щоці й інші, залишені багнетами, кулями, ножами, колючим дротом, вогнем і шрапнеллю — усе це було вагомим доказом правоти Будди.
Життя є біль.
Дивлячись зараз на ціль, він черговий раз переживав В’єтнам… спеку, укуси комах і п’явок у джунглях, незліченні атаки… постійний хаос криків та вибухів, обстріли з бойових вертольотів трасуючими кулями, мінометний вогонь, вибухи мін і гранат, фонтани крові, людські тіла, що розривалися на частини.
У пам’яті ожив полон, ці шість місяців суцільних катувань, утеча на межі можливого… Але одну війну змінила інша…
В Америці.
Чому той поліцейський не міг дати мені спокій? Адже я хотів тільки те, що заслужив, — свободу йти, куди захочу, робити, що захочу. Чому він повівся зі мною так жорстоко?
Але ж ти повівся з ним ще жорстокіше.
У мене не було вибору!
Ти обрав цей шлях із самого початку. Ти ж міг підкоритися його волі та піти з його дороги.
Але невже я боровся у В'єтнамі, щоб потім наді мною знущалися вдома? Невже в мене немає ніяких прав?
Ти вступив у боротьбу та провчив поліцейського, який надумав зневажати твої права. Але після того, як ти розніс його місто й потрапив у тюрму, які права залишилися в тебе там? Дробити камені в кар’єрі? Відчувати, що замкнений у чотирьох стінах камери? Якби полковник не дотримав свого слова й не визволив тебе…
Полковник. Так. Рембо посміхнувся. Траутмен, який тренував його, командував ним у Намі й був йому наче рідний батько.
Це єдина людина, якій Рембо довіряв.
Завдяки втручанню Траутмена Рембо знову став вільним, купивши де згодою повернутися в пекло, у В’єтнам, у той самий табір, де його колись катували, повернувся, щоб звільнити американських солдатів, які все ще знаходилися в полоні. Його місія закінчилася вдало. Через кілька років після закінчення війни він усе-таки виграв. Йому навіть удалося здобути перемогу над ворогом іншого роду, він представляв ту лицемірну систему, що посилала американських солдатів боротися, не давши навіть найнеобхіднішого, щоб цей бій виграти.
Так, він свою місію виконав.
Але якою ціною! Постраждало не тільки його тіло. Найбільше постраждала душа, бо щоразу, коли він убивав або бачив, як убивають інші, у ньому щось помирало. Одному Богові відомо, скільки смертей він пережив.
Одна із цих смертей ледь не зломила його остаточно. Її звали Коу. В’єтнамка років тридцяти, оманливо тендітна, витончено прекрасна, вона була його зв’язковою з того моменту, як він приземлився в Намі. Допомагала визволяти бранців. Один раз навіть урятувала йому життя.
І поступово навчила його тому, що здавалося для нього неможливим. Любові.
Але, як з’ясувалося, у них не було часу на кохання. Тому що Коу вбили.
А Рембо вижив, бо лють додала йому сил. Уже мертва, вона вдруге врятувала йому життя.
Його захлиснув гіркий розпач. Він стояв у дворі монастиря, стискаючи лук і дивлячись на ціль. Його могутні груди важко здіймалися. Нарешті він досяг успіху у своїх медитаціях. Відтепер для нього існувала тільки ціль.
І шкіряний шнурок навколо шиї з мініатюрним Буддою.