РОЗДІЛ 2
Уночі Рембо раптом прокинувся. Він був сам у кімнаті в буддійському монастирі. Уже цілий тиждень з тих пір, як відмовився поїхати з Траутменом до Пакистану, він відчував муки совісті. Він думав про одне — про те, що відмовив полковникові. Він більше не міг занурюватися в медитації. Лук дзен його відтепер не слухався. Кузня не відволікала його думки. Він ніяк не міг позбутися сильного почуття провини.
Ти відштовхнув полковника. Йому була необхідна твоя допомога, але ти повернувся до нього спиною. Він би зробив для тебе все що завгодно, а ти відмовився йому допомогти.
Чорт забирай, я повинен був піти з ним!
Рембо усвідомлював, що причина тривоги не в каятті, не в почутті провини й сорому. Учора вночі його охопив страх, і це повторилося сьогодні. Усе нутро зсудомило страшне передчуття.
Щось не так. Щось має статися.
Я потрібен полковникові. Він просив про допомогу, але я його відкинув. А тепер, коли він потрапив у біду, мене з ним немає.
Коли? Або якщо.
Коли? Щось неодмінно повинно статися.
Він у цьому не сумнівається.
РОЗДІЛ 3
Підійшла черга Траутмена їхати верхи. Напівсонний, він зігнувся в сідлі та розгойдувався з боку на бік. Караван йшов крізь нічну пітьму, усе вище й вище в гори.
Кінь зупинився, він випрямився, стряхнувши із себе сон.
Караван стояв. Погоничі дивилися на якусь нерухому точку над лінією обрію. Траутмен примружив очі.
Що це? Валун? Хатина?
На жаль, це неможливо визначити у світлі місяця.
Його попутники зняли з плеча гвинтівки М-16 і стали крастися вгору. Траутмен зіскочив з коня, вийняв револьвер і приєднався до них. У міру наближення тінь набувала все більш чітких обрисів. Це був…
Чоловік на верблюді! Траутмен насупився. Верблюд? На такій висоті? Насупився ще сильніше, коли побачив, що в чоловіка на колінах АК-47.
Група Траутмена зупинилася на завбачливо пристойній відстані від вершника. Люди підозріло перешіптувалися. Один із погоничів окликнув вершника, той йому щось відповів. Потім вони обмінялися декількома фразами.
Що вони говорять? — запитав Траутмен у перекладача.
Той на верблюді, каже, що його люди загинули. Він хоче йти разом із нами.
А йому можна довіряти? — запитав Траутмен.
Перекладач знизав плечима.
Погонич щось запитав у вершника. Той відповів.
Перекладач нервово переминався з ноги на ногу.
Чоловік на верблюді сказав, що він із Джеджелега. Це наше село. Я всіх там знаю. Його я не знаю.
Хтось із погоничів від страху відкрив вогонь. З голови вершника фонтаном бризнула кров, і ніч перетворилася на хаос.
Траутмен метнувся вбік і припав до купи каменів. Супротивник вів смертоносний перехресний вогонь із десятків гвинтівок. Ніч стривожили передсмертні крики погоничів.
Траутмен розстріляв усі патрони, замінив магазин і приготувався знову натиснути на спуск, але раптом зрозумів, що запанувала тиша. Було чути лише стогони поранених погоничів та дике іржання коней із простреленими нутрощами. Ще дзижчало у вухах. У повітрі пахло кордитом, екскрементами та кров’ю.
Тишу прорізали злісні вигуки. Урядові війська Афганістану залишали свої секретні позиції. Під підошвами важких черевиків хрумтіли камені.
Довкола нього виріс ліс гвинтівок. Якийсь солдат вибив у нього револьвер. Траутмен підняв обидві руки, але отримав удар у живіт прикладом і впав на землю.
Інший солдат ударив його в бік. Траутмен покотився по землі. Його наздогнав сильний удар у потилицю.
Ніч стала червоною.
РОЗДІЛ 4
— Сер, це посольство Сполучених Штатів, а не бюро розшуку зниклих безвісти. — Чиновник, який затишно влаштувався у вестибулі, уп’явся поглядом у Рембо поверх своїх окулярів. — Навіть будь це бюро з розшуку зниклих безвісти, усе одно зробити нічого не можна. Ми з вами знаходимося в Таїланді, ви ж стверджуєте, що розшукувана вами людина вирушила до Пакистану.
Рембо намагався бути ввічливим. Чиновникові точно не сподобалася його зовнішність. Замість костюма, сорочки та краватки, яких Рембо просто не мав, на ньому були запрані джинси й сорочка з бавовни. Він засукав рукава та розстебнув два верхніх ґудзики. Клерк ковзнув поглядом по довгій густій шевелюрі Рембо, мускулистих руках і грудях, медальйоні Коу на шиї, шрамі на лівій вилиці й усім своїм виглядом виявив байдужість.
Я не казав, що прошу посольство розшукати мого друга, — сказав Рембо.
У такому випадку поясніть, що саме вам потрібно?
Чиновник націлив кінчик ручки на якийсь дуже важливий документ. У Рембо виникло бажання запхнути цей документ йому в глотку.