Перед його очима постала значних розмірів фортеця в ореолі ранкового серпанку посередині сіро-коричневої пустелі. Високі гранітні стіни були обплутані колючим дротом. По кутах піднімалися сторожові вежі. Радянські патрулі несли варту біля стін і на парапетах. У повітрі висів пил від танків і бронетранспортерів, що снували туди-сюди. Через стіни фортеці в повітря з ревінням піднімалися незграбні бойові вертольоти.
У Траутмена забрало пам’ять, ледь у дверях клацнув ключ. Він стежив із побоюванням за тим, як відкривалися двері. Увійшов радянський офіцер, худий, із квадратними плечима. Чоловік трохи старше сорока років, сивоволосий, з бундючним виразом обличчя.
Я полковник Зейсан. На вашій бірці зазначено, що ви Семуел Траутмен, полковник збройних сил Сполучених Штатів. Частина особливого призначення. Пародія на наш спецназ, групу спеціального призначення.
Траутмен мовчав.
Я можу полегшити вам життя або наповнити його болем, — продовжував полковник. — Вибір за вами. Я міг би доповісти про вас моєму командуванню й відправити в Кабул. Але я ненавиджу цю країну. Ви можете допомогти мені її покинути, але для цього вам доведеться повідомити мені важливу інформацію, яка б справила враження на моє командування. В обмін на це я гарантую, що вам більше не заподіють ніякої шкоди. Отже, почнемо. З якою метою ви в Афганістані? Хто ще збирається перетнути кордон? Чи зізнаєтеся ви привселюдно в тому, що вас відправив сюди ваш уряд? Чи відомо вам, де мої солдати можуть відшукати лідера повстанців Мосаада Хайдара з його зграєю бандитів? Я хотів би знати це і дещо ще.
Котися в пекло, — сказав Траутмен.
Ні, це ти вже в пеклі. Зараз я познайомлю тебе з прапорщиком Кауровим.
У камеру зайшов повний солдат із виголеною головою та лютим виразом обличчя.
Думаю, ви з ним знайдете спільну мову, — сказав Зейсан.
Як тільки Зейсан вийшов із камери та закрив за собою двері, Кауров наблизився до Траутмена.
Через п’ять секунд Траутмен зрозумів, що Зейсан був правий.
Від удару черевиком Траутмен утратив зуби. Потім його знудило.
Другий удар був у пах.
Він справді потрапив у пекло.
ЧАСТИНА III
РОЗДІЛ 1
Пешавар, Західний Пакистан, з усіх боків оточувала випалена сонцем пустеля. Рембо вдивлявся туди, куди йому доведеться йти. За десять миль легендарний перевал Кхібер, звивиста стежка між тисячофутовими вапняковими скелями, що веде до покритих снігом вершин величних гір Гіндукуш.
Ці гори в Афганістані.
Раз у раз здригаючись від несамовитих криків розпачу, Рембо спостерігав хаос, що оточував з усіх боків. У 1979 році радянські війська захопили Афганістан і їхня 115-тисячна армія спустошила країну, винищивши близько мільйона сільських жителів, змусивши півтора мільйона шукати притулок в Ірані, а три — у Західному Пакистані. Більшість із біженців розсіялися по тій пустелі, що була тепер перед очима Рембо. Газетярі називають це табором біженців, однак слово «табір» ніяк не передає всього кошмару.
Рембо бачив ліворуч від себе нескінченний ланцюжок біженців, які бредуть до цистерн Червоного Хреста, щоб наповнити водою бензинові каністри. Праворуч такий же ланцюжок духовно зломлених людей із розідраними плетеними кошиками йде до куп зерна, пожертвуваного Заходом. І це разом із чаєм та сухим знежиреним молоком складає вбогий раціон біженців.
Єдиною розрадою залишилася для них релігія, їхня пристрасна віра в іслам. П’ять разів на день— перед світанком, після полудня, перед заходом, одразу після заходу та через дві години після настання темряви вони поєднують душі в єдиній хвалі своєму Господові, упавши на коліна обличчям до Мекки та вимовляючи голосно молитви. Зміст кожної з них однаковий: «Аллах-о-Акбар. Бог великий. Нема Бога, крім Аллаха».
«Навіть у такому пеклі не забувають про Бога», — думав Рембо. Зараз він не чув молитов, а тільки крики та стогони. Йому хотілося закрити очі й тікати звідси, він ледь утримувався від бажання впасти на коліна та молити Бога християн, індіанців навахо, буддистів допомогти цим забутим усіма людям.
Але якщо їм не допоможе Бог, їм допоможе він.
Відплатить стражданнями за їхні страждання.