Зараз Рембо помітив його вдалині без сідока. Він почав шукати поглядом Мусу, але раптом застиг, побачивши другу тварину ярдів за тридцять від себе. Кінь лежав на боці. Із розбитого черева вивалювалися нутрощі. Рембо припинив страждання тварини пострілом.
Муса спробував встати, але відразу завалився на спину. Рембо кинувся до нього на допомогу.
Він зняв з нього афганську круглу шапочку й ретельно оглянув потилицю. Крові не було, зате була велика ґуля.
Тебе не нудить?
Ні.
Подивися на мене. На мою руку.
Рембо поводив пальцем перед його обличчям. Очі Муси стежили за пальцем.
У тебе не двоїться в очах?
Ні.
Рембо глянув на шапку густого волосся афганця.
Схоже, воно врятувало твою голову. Тобі повезло, що шапочка не злетіла.
Муса спробував заперечити.
Мовчи, — наказав Рембо, — я знаю, що ти мені скажеш. Аллах захотів, щоб шапочка не звалилася з голови. На все поля Аллаха.
Незважаючи на біль, афганець посміхнувся.
Як ти думаєш, з тобою буде все в порядку, якщо я тебе залишу? — запитав Рембо. — У селі можуть бути люди. Я вмію знімати біль, може, зможу їм допомогти.
Іди з Аллахом.
Рембо кинувся до краю прірви.
РОЗДІЛ 4
Рембо в розпачі оглядав руїни села. Він був не новачок на війні, але дотепер не міг змиритися з її божевіллям. У селі майже нічого не залишилося. Важко було навіть уявити, що тут жили люди. Усюди лежали трупи. Деякі були без голови, деякі з відірваними кінцівками. Багато тіл обгоріли. Над роздавленими стінами, трупами і калюжами крові вже вилися хмари мух. У небі кружляли стерв’ятники.
Рембо почув стогін і кинувся до уламків. Під ними він знайшов старого з простреленою головою. Старий помер при першому дотику Рембо. Стукнув камінь. Рембо повернувся й побачив маленьку голівку за купою сміття. Він метнувся туди, де злякане дівча кинулося втікати по стежці, що веде до гаю на селом. Він подумав, що це та ж дівчинка, яку він бачив із хребта, і рвонув за нею.
Почекай!
Але дівчатко втікало від нього, як від диявола.
Стій! Я не зачеплю тебе!
Це було марною справою. Вона не розуміла, що він кричить. Але він сподівався, на неї подіє заспокійливий тон.
Будь ласка, не тікай! Я хочу допомогти!
Але вона не зупинялася.
Поки Рембо гнався за нею по стежці, він відчув теплий подув в обличчя та почув віддалений гул, але звук не був схожий ні на виття чорної бури, ні на ревіння радянських вертольотів. Він пам’ятав його з дитинства, коли жив у резервації. Коні. Багато коней.
Рембо завагався. За деревами він побачив клуби пилу-, що швидко наближалися. У них були помітні фігури вершників. Афганська кіннота.
Вершники раптом з’явилися з пилу між Рембо й дівчин кою. Обличчя їхні спотворювала ненависть. Оточивши його, вони почали штовхати його конями, хльостаючи нагайками та батогами.
Раптом вони зупинилися. Командиром був найвищий із них. Його бородате обличчя ніби зійшло з фотографії з історичної книги. Він хмуро дивився на Рембо.
Руссі! — проричав він.
Рембо не потрібен був перекладач, щоб зрозуміти, що його прийняли за росіянина.
Ні! Я американець!
Руссі! — командир віддав якісь накази. Рембо їх не зрозумів.
Його вдарили прикладом по шиї, він хитнувся вперед, але відразу отримав удар у груди. Кільце коней довкола нього зімкнулося. На шию йому накинули мотузку. Один із кіннотників одяг йому петлю на праву руку, інший — зробив те ж із лівою рукою. Кінці мотузок вершники прив’язали до сідел і почали рухатися в різні боки. Рембо виявився розтягнутим між конями.
Ні! Я американець! Я намагався…
Вершники продовжували тягти. Рембо відчував, що руки його от-от вискочать із суглобів.
Вони зараз розірвуть мене!
Із запеклим криком він схопився за мотузки й почав тягти з усієї сили. Коні спіткнулися. Вершники видали якісь звуки та пришпорили коней.
Я тут щоб допомогти! — закричав Рембо. — Я не росіянин!
Афганський командир дав знак вершникам рухатися. Рембо відчув, що жили його от-от почнуть рватися.
Ні!
Його крик злився ще із чиїмсь лементом. Це кричав Муса, який наближався до кіннотників. Вершники призупинилися. Муса говорив швидко й люто. Командир афганців зробив знак послабити мотузки.