Траутмен не відповідав.
Перевалило за полудень. Вітер стих. Загін швидко пройшов лісом, перетнув поле, на якому Рембо грав у бузкаші, і знову ввійшов у ліс. Рембо дивився вперед, сподіваючись побачити табір. Чим далі вони заглиблювалися в ліс, тим більше наростала його тривога.
Щось сталося.
Ми вже повинні були побачити намети й людей із кишлаку, подумав він.
І майже в той же момент побачив і намети, і людей, які снують біля них.
Розслабся, інакше незабаром перетворишся на параноїка!
Але коли вони в’їхали в табір, Рембо знову охопила тривога. Наметів залишилося зовсім мало. Люди поспішно збирали речі й вантажили на спини мулів. Жінки та діти носили посуд, циновки й інший скарб. Чоловіки перевіряли зброю.
З’ясуй, що відбувається, Мусо!
Рембо зістрибнув з коня та поніс Траутмена в госпіталь. Біля входу в печеру з’явилася Мішель. Вона помітила його й поспішила на допомогу.
Муса, поговоривши з бійцями, підійшов до Рембо.
Вони боялися, що ти не повернутися назад. Думати, росіяни вбити тебе.
Розкажеш мені все потім. Зараз потрібно подбати про полковника.
Вони говорити, що будуть дякувати Аллах.
Підбігла Мішель і взяла Траутмена за ноги. Муса йшов поруч із ними.
Вони говорити, що раді бачити тебе живий. І раді, що ти повернутися зі своїм другом.
Подякуй їм за мене. Скажи, я ціную їхню турботу. Скажи їм усе, що завгодно, але зараз мені потрібно…
За допомогою Мішель Рембо заніс Траутмена в похмуру печеру й опустив на купу соломи.
Траутмен був непритомний. Навіть у півмороку печери Рембо добре бачив його розпухле, усе в синцях обличчя.
Плече, — сказав Рембо, — він поранений у плече.
Думаєш, я не бачу? — сердито відгукнулася Мішель і схопила сумку з інструментами.
РОЗДІЛ 7
Вожді сиділи півколом, по краях розташувалися бійці. У всіх були похмурі обличчя. Це нагадало йому ту раду старійшин, на яку його запросили, коли він уперше потрапив сюди. Рембо сів. На душі було тривожно.
Ще раз поясни мені, у чому справа? — попросив він Мусу.
Вони йти, — відповів Муса.
Чому?
Через тебе… Вони тобі обіцяти заступництво.
Я не розумію…
Вони знати, що своїм нападом на фортеця ти роздражнити ворога.
А вони самі? їх напад на колону БТРів не розлютив ворога?
Священна війна. Вони йти зараз. Така воля Аллаха.
Надто багато нападів, — заговорив Халід, — і вони надто часті. Ворог розсерджений. Буде нишпорити всюди. Він не заспокоїтися, поки не знайде наш табір.
Це і є заступництво, що ці люди тобі обіцяли, — додав Муса. — Не допомагати тобі, а дозволити піти рятувати свій друг. Вони знати, що після твого нападу на фортеця їм доведеться звідси піти й шукати нове пристановище, але вони не заважати тобі.
Скажи їм, що мені дуже шкода, — пробурмотів Рембо. — У мене не було виходу… Я повинен був урятувати друга.
Рембо почувався винним. Він повернувся до печери, у якій лежав покалічений і напівмертвий від втрати крові Траутмен.
Це моя провина. Якщо б я зробив те, про що він мене просив, ми були б у Пакистані та його б не схопили. І не катували. Не всадили б кулю. І він би не лежав зараз ледь живий у печері.
Доля? Це все вона. Я її відкидав. Не робив того, що підказувало мені серце.
Він молився всім богам — Христу, Будді, Аллахові, богам племені навахо, просячи їх не віднімати життя Траутмена. Чіпляючись за останню надію, він ставив собі питання: а що коли мусульмани праві й усе в цьому світі трапляється не просто так, а має якусь мету, що все це — воля Аллаха? Може, пошуки Траутмена та тяжкі випробування, що випали на його долю, штурм фортеці, звільнення з полону Траутмена — може, усе це відбувалося з волі Всевишнього?
Але в ім’я чого?
Зрозуміло, не в ім’я смерті Траутмена.
«Ні, — думав Рембо, — я не можу в це повірити».
Рембо спрямував погляд на вождів: доля? Що чекає їх? Куди вони підуть?
Мосаад говорить, потрібно перемістити табір на захід, туди, де не чекають вороги, і продовжити боротьбу.
Рембо зітхнув. Безвихідність життя цих людей кидала його в розпач.
Цей план нічим не гірший за інші.
Рахім перервав його.
Він не згодний, — переклав Муса, — потрібно йти на північ.
У розмову знову вступив Халід.
Перш ніж Муса встиг перекласти, Рембо сказав:
Готовий посперечатися, він хоче піти в іншому напрямку.
Муса кивнув:
На південь.
Чому б їм усім не рушити на схід, у Пакистан? Там вони могли б перепочити, набрати нових людей і поповнити запаси.