Ні. Вони казати, що піти в Пакистан — це втекти від війни. Вони залишатися, щоб воювати.
Тоді чому б їм не об’єднатися? Чим їх буде більше, тим більше в них шансів здолати росіян.
Згадай, що я говорити тобі, — відповів Муса, — це країна племен. Усі племена й усі вожді рівні. Кожен вождь думати: його план — найкращий. Кожний вважати, що чує воля Аллаха.
Але вчорашня атака на колону показала, як багато вони можуть зробити, якщо діють спільно.
Це так. Але це не типово для афганців. Вони звикли сваритися. Так було тисячі років. Кожний іде своя дорога та кожний воює своя війна.
Рембо похитав головою. Заговорив Мосаад.
Він запитує, що ти збираєшся робити? — переклав Муса.
Чекати, поки не одужає мій друг. — І подумки додав: «Я сподіваюся, що він одужає». — Як тільки він зможе рухатися, ми підемо в Пакистан.
Мосаад говорить, вам краще не залишатися тут. Вас знайдуть радянський. Вам краще йти з ним у його новий табір.
Мій друг у надто поганому стані, щоб рушати в дорогу. Якщо я навіть і вирішив би рухатися, ми, не гаючи часу, пішли б у Пакистан.
Мосаад вислухав, кивнув і заговорив.
Він сказав, ти маєш робити лише те, що сам вважати за потрібне, — переклав Муса.
Скажи, що я завжди буду цінувати його дружбу, — Рембо схилив у поклоні голову.
Вожді встали та майже в унісон вимовили один із деяких знайомих Рембо афганських висловів. Рембо повторив його афганською:
Нехай допоможе вам Бог!
Вожді сердечно попрощалися з Рембо й рушили до своїх племен.
Рембо заклопотано повернувся в бік печери.
Тепер нам залишилося молитися й чекати, — вимовив у нього за спиною Муса.
Нам? Ти впевнений, що хочеш залишитися? Для тебе це не обов’язково. Ти можеш піти з одним із племен, і я не стану через це думати про тебе гірше. Навіть навпаки — це було б досить розумно з твого боку.
Я залишаюся. Ти мій друг. Без мене ти не знайти дорогу назад у Пакистан.
Рембо поклав руку йому на плече:
По правді кажучи, мені було б без тебе сумно, — він вдячно посміхнувся Мусі, але на душі було важко. — Треба глянути, як справи в полковника.
РОЗДІЛ 8
Звикнувши до півмороку печери, Рембо підійшов до Траутмена, і серце його стиснулося від тривоги за полковника.
Як він?
Сорочка на лівому плечі полковника була розірвана. Зайнята промиванням рани, Мішель відповіла, не піднімаючи голови:
Куля пройшла навиліт. Вона ввійшла досить високо й не зачепила ні серце, ні легені. Це — з гарних новин.
Аз поганих?
Він сильно побитий і втратив надто багато крові. Не впевнена, чи витримає його організм…
Рембо повернув голову, спостерігаючи за Мішель.
Урятуй його.
Заткнися й не заважай працювати!
Мішель наклала шви на рану Траутмена, промила її та перев’язала. Діставши шприц, вона ввела йому антибіотик.
Це все, що я можу зробити. Це остання ін’єкція — більше в мене не залишилося ніяких ліків. Тепер усе залежить від твого друга. І Аллаха. Якщо я негайно не витягну голку, переливання знадобиться тобі. — Із цими словами вона перекрила крапельницю та витягла голки.
Траутмен усе ще не опритомнів, і вона сама зігнула його руку.
Рембо пив воду з казанка, принесеного Мусою. Він з’їв персик і взявся за миску холодного рису, змішаного з якимсь жахливим м’ясом. У нього був гіркий смак, і Рембо не ризикнув запитати, м’ясо якої це тварини.
У цей момент у печеру ввійшли повстанці та підняли поранених.
Що вони роблять? — здивувався Рембо.
Евакуюють своїх людей.
Але деяким пацієнтам не можна рухатися.
Знаю. Мосаад говорить: поранені все одно помруть, якщо радянські знайдуть печеру. Але він стверджує: у них є шанс уціліти, якщо їх перевезти до іншого табору.
А ти як вважаєш?
Хочеш правду? Я бачила так багато смертей, що мої почуття атрофувались. — Її руки тремтіли, коли вона прикурювала. — Думаю, мені настав час забиратися додому.
Рембо встав.
Обережніше, — попередила Мішель. — Голова не йде обертом?
Усе нормально, — збрехав Рембо.
Коли світ довкола нього перестав хитатися, він опустився біля Траутмена. Розпухле обличчя полковника нагадувало воскову маску. Рембо стежив, як піднімалися й опускалися груди Траутмена.
Він виживе?
Мішель не відповіла.
Скажи мені, які в нього шанси? Мені потрібно знати…
Зовні почулися злякані голоси.
РОЗДІЛ 9