Ви продовжуєте ухилятися.
Так, я буду допомагати. Рембо необхідно зупинити, і нехай це зробить така людина, як я, яка розуміє цього хлопця та його біль.
РОЗДІЛ 5
Рембо смажив сову на багатті. «Ось до чого дійшло», — думав він. Від ночей у спальному мішку в лісі, гамбургерів з кока-колою в курній придорожній траві — до постелі з хвойних гілок у покинутому руднику та старої сови без солі та перцю. Не дуже все це відрізняється від колишніх ночей у лісі, але тоді життя по-мінімуму здавалася чимось схожим на розкіш, тому що він сам хотів так жити. Але тепер, можливо, йому довго доведеться жити ось так, і це справді здавалося мінімумом. А незабаром у нього й це можуть забрати, і залишиться лише спогад про тиху ніч і смажену сову. Про Мексику він уже не думав. Тільки про те, чим нагодувати себе наступного разу, на якому дереві поспати. День, ніч. День, ніч.
У грудях боліло, він підняв обидві свої сорочки та подивився на ребра, вразившись, як там усе напухло й запалилося. «Кілька годин сну тут не допоможуть», — похмуро подумав він. Але, принаймні, голова вже не паморочилася. Пора в дорогу.
Його злякав голос. Він прокотився неясною луною по тунелю — здавалося, хтось стоїть зовні та звертається до нього в гучномовець. Як вони могли дізнатися, де він? Він квапливо перевірив, чи пристебнуті пістолет, ніж і фляжка, схопив гвинтівку та побіг до виходу. Там призупинився — подивитися, чи не чекають його зовні. Але нікого не було видно. Він знову почув голос. Це явно був гучномовець. З вертольота. Мотор ревів десь за гребенем, його перекривав голос: «Групи з дванадцятої по тридцять першу. Зібратися на східному схилі. Групи з тридцять другої по сорокову. Розсіятися на північ». Далеко внизу застигла в очікуванні лінія вогнів.
Так, Тісл дуже хоче його взяти. Там, унизу, мабуть, невелика армія. Але навіщо гучномовець? Хіба не вистачає польових рацій, щоб координувати групи? Чи вони шумлять для того, щоб діяти мені на нерви? Чи залякати мене, давши знати, скільки людей за мною полює? Може, на півночі та сході взагалі нікого немає. Спеціальні війська, у яких служив Рембо, часто брали на озброєння таку тактику. Це звичайно збивало супротивника з пантелику, викликало прагнення відгадати, що ж спеціальні війська збираються робити. Було й контрправило: якщо хтось хоче, щоб ти про щось думав, не роби цього. Найкраща реакція — поводитися так, начебто нічого не чув.
Голос повторював сказане, слабшаючи в міру віддалення вертольота. Але Рембо не цікавило, що він говорить. Нехай Тісл веде людей у ці пагорби з усіх боків — неважливо, він буде в такому місці, де його проминуть, не помітивши.
Він подивився на схід. Небо там посіріло. Незабаром світанок.
РОЗДІЛ 6
Лежачи на найвищій точці гребеня, Рембо дивився вниз і бачив, як вони наближаються: спочатку маленькими групами, що просочуються через ліс, потім добре організоване методичне прочісування такою величезною кількістю людей, що порахувати їх просто неможливо. Вони були приблизно за півтори милі від нього, маленькі точки, що швидко росли. Літали вертольоти, звідкіля лунали накази, на які він не звертав уваги, оскільки не міг вирішити, справжні вони чи фальшиві.
Найімовірніше, Тісл очікував, що він стане відступати від людей, які насувалися на нього. А він пішов їм назустріч, використовуючи при цьому всі можливі природні укриття. Опинившись унизу, він побіг ліворуч, тримаючись рукою за бік. Незабаром йому не треба буде бігати. Переслідувачі були хвилин за п’ятдесят, може, менше, але якщо він устигне в потрібне місце раніше за них, там у нього з’явиться можливість відпочити. Він ледве піднявся на лісистий схил, мимоволі сповільнивши біг, натужно переводячи подих, — ось він, струмок. Сюди він і прагнув вийти. Струмок, біля якого він лежав після того, як Тісл утік від нього в куманіці.
Він вийшов до струмка в тому місці, де вода стікала по камінню, а обидва пологі береги поросли травою. Йшов уздовж струмка, поки не трапився глибокий ставок. Тут нарешті береги стали крутими, але теж суцільно порослі травою. Довелося пройти ще вперед, там був ще один ставок із крутими берегами, тепер уже голими. Біля дерева на цьому боці ставка оголені корені — ґрунт забрала вода. Рембо не міг ступити в бруд: залишилися б сліди. Перестрибуючи з однієї трав’янистої ділянки на іншу, він обережно опустився у воду, намагаючись не скаламутити донну твань, що могла надовго зависнути у воді, таким чином видаючи його присутність. Він прослизнув у нішу з вологої землі, між коренями дерева та берегом, потім не поспішаючи й ретельно став зариватися всередину, закидаючи брудом ноги, груди, притягаючи ближче до себе корені дерева, залізаючи глибше, глибше, як краб, замазуючи брудом обличчя, навалюючи на себе побільше, відчуваючи всім тілом холодний мокрий вантаж — дихалося вже важко… Це краще, що він міг зробити. Інших варіантів не було. Він лежав і чекав.